Читати книгу - "Україна-Європа"

При цьому ще згадалося, як ми сперечалися з подругою Надією, чим саме варто пожертвувати, аби підігнати вагу валізи до дозволених двадцяти кілограмів і не платити за зайве. Напевне, сцена, і правда, виглядала прикольно.

Дві пристойні на вигляд дамочки патрають нутро валізи, витягуючи звідти то одне, то інше, зважуючи речі на долоні і оцінюючи їхню необхідність у поїздці.

– Ти зовсім з глузду з'їхала?! Що це? Буряки?! Мені сниться?! – вигукнула шокована Надія. – Навіщо?! Ти ж не в голодні краї зібралася. Це ж Європа!!! Там є ВСЕ!

– Не лементуй! Так треба! Буряки не віддам! Обшукаєшся їх там! Знаємо, плавали! – прошепотіла я.

– Знову борщ варитимеш? – поблажливо хмикнула Надія, притишивши голос.

– Так, – всміхнулася я.

– А сала хоч узяла?

– А то! І сала, і буханець чорного житнього хліба, і…

– Та бачу-бачу, вже намацала пляшку! Але ж воно все важуче! Може, таки залиш? – нишпорила рукою попід стінками валізи Надія. – А це ще що? Квасоля?! Я в шоці! Може, хоч її відкинемо?

– Ну… квасолю можна. Там є вже готова, у бляшанках. Але хіба це нас врятує, коли зайвої ваги майже три кіло?

Ця сцена миттєво промайнула в мене перед очима. Правда, цього русокосого хлопця у полотняній підперезаній сорочці я тоді точно не роздивилася поблизу, чого не скажеш про нього.

Я знизала плечима.

– То ви плануєте мене шантажувати, юначе? Власне, я трохи не зрозуміла, до чого ви хилите? – спробувала я зобразити серйозне обличчя.

– Та ні, – хмикнув він, – просто ви мене конкретно заінтригували тієї миті. Це ж яку треба мати жінці мотивацію, щоб заради буряків відмовитися від флакона парфумів, пари взувачки, книжки і навіть коробки цукерок!

– Ну, припустимо, не тільки заради буряків, – підморгнула йому. – То вам цікава шкала моїх сьогоднішніх цінностей, юначе, я правильно розумію?

– Ну… був би вам вельми вдячний за розширення мого світобачення. Це завжди цікаво – докопуватися до мотивів чужих учинків, ні? – він кумедно нахилив голову набік і ніби вже приготувався слухати.

– Скільки вам років?

– Двадцять два. Мене звуть Романом, до речі.

– Мене Надією, – навіщось збрехала я, власне, що це міняло у випадкових дорожніх знайомствах? – Ви молодші за обох моїх доньок.

– Ого! Мої компліменти. Я б не подумав.

– Мерсі. То ви хочете знати, чому буряки? – ще раз уважно вдивилася в його очі.

– Так. Якщо ваша ласка. Бо відчуваю тут якусь цікаву заморочку.

– Ви на який рейс? Не пропустимо?

– На Паризький. Як і ви. Я і це помітив! – хмикнув він, ще раз заскочивши мене своєю обізнаністю.

– Ну, то обходьте ряд і сідайте ближче! Бо ж не можна розповідати такі секрети надто голосно! – я приклала вказівний палець до губ.

За хвилину на сидіння біля мене гупнувся Романів невеликий наплічник, а пильний хлопець усівся за ним – не близько, не далеко, чим встановив ідеальну дистанцію для умовно-знайомих людей.

– А ви до Франції вперше? – спитала я.

– Так. У Францію вперше. Хоча, вже чимало подорожував, і в Європі був, і у Північній Африці. А це лечу до знайомого студента в родину, той у мене зупинявся торік, тепер я до нього з зустрічним візитом.

– Мову знаєте?

– Та ні, але ми якось із Пьєром розбиралися – то англійською, то «на мигах». Але ми обоє затяті музиканти, нам нерідко й слів не треба було. Я на сопілці граю, а він ударником у групі… Але ви мене не заговорюйте, я ж чекаю на історію про ті безцінні буряки! – засміявся він, а потім по-дитячому прикрив долонею рота і вдавано тривожно зиркнув навколо.

Я глянула на годинник. Чекати нам залишалося ще не менше тридцяти хвилин. Що ж, можна й розширити світогляд представника молодого покоління, повідавши йому про мій найперший виїзд за кордон… Хлопець мав, що називається, «дружелюбний інтерфейс» і викликав довіру. Власне, чому б і ні? Може, й він скаже «кам'яна доба!» – як молодша донька інколи діагностувала ніби недавно пережите моїм поколінням. Але ж направду так багато змінилося за останні двадцять років, так багато…

* * *

– Не казатиму, що вас ще й на світі не було, але ходили ви, Романе, тоді ще під стіл пішки. А я з родиною втрапила в середині дев'яностих у свій перший закордон. Та ще й не до Польщі-Болгарїї, а одразу аж у Францію! Що на тоді вважалося ого яким проривом! І то було не відрядження, а візит на запрошення друзів. А друзів цих я знайшла, допомагаючи з перекладом французьким доброчинцям тут після Чорнобильської аварії, бо знаю мову. Але це так, преамбула, для розстановки фігур.

Роман посовався на сидінні, обіперся ліктем об наплічник і влаштувався зручніше, ніби збирався дивитись якийсь фільм.

– Чим ми могли їх здивувати тоді? Комфортну і ситу Європу… Але ж усе одно негоже їхати з порожніми руками. Пішли на Андріївський узвіз, накупили українських сувенірів, ще я їм вишила скатертину та серветки в кольорах їхнього святкового сервізу, а ще взяли української горілки кількох видів та чорну круглу хлібину – гостинець такий. Звісно, все у них є, але ж хотілося чимось нашим пригостити. Правда, горілку в нас частково вилучили на таможні, але дещо й лишилося.

Господарі зустрічали нас в аеропорту, потім довго везли машиною до себе додому, в невеличке містечко у прикордонному з Німеччиною регіоні Альзас. Ми роздивлялися навколо і без зайвих слів бачили різницю між нашими пострадянськими «буремними дев'яностими» і усталеним життям французької провінції… Різнилися й умови проживання – ми четверо мешкали у стандартній двокімнатній квартирі (і це вважалося для столиці мало не шиком), а ця родина – у власному просторому і затишному будинку із квітником і плодовими деревами навколо – просто рай у передгір'ї.

Про родину: тато – Франсуа, хірург-окуліст, мама – Ні-коль, на той час домогосподарка, за освітою економіст, троє синів (школяр-підліток і два студенти), яких ми тим літом бачили кілька разів мимохідь, адже то був час канікул, і вдома хлопців не втримати – їх манили подорожі, як от вас.

Але все ж таки кілька разів нам вдалося повечеряти великою україно-французькою родиною. І одна з цих вечерь була присвячена…

– Невже борщу?! – засміявся Роман.

– Та звісно! Але це був цілий ритуал, я вам скажу! Домовилися з господинею про це завчасно. Тож, треба було вписати «українську кухню» у щільний графік Ніколь і купити все необхідне на борщ.

Французька господиня в більш-менш заможній