Читати книгу - "Трагедія гетьмана Мазепи"

– Атож, – зітхнула стара. – Доля моя земна тутечки урветься. Не сьогодні-завтра.

– І ти, паньматко, знаючи про це, не тікаєш світ за очі?

– Я вже тобі казала: від долі своєї не втечеш. Що кому написано на роду, те й збудеться. Так і зо мною: у сінях дому є той, хто незабаром зітне мені голову.

Не знати чому, але гетьман їй повірив. Ба йому навіть стало шкода пророчицю.

– Може, тебе під охорону взяти?

– Від смерті охорони ще не придумали.

– Гм… А ти не заходь у ті сіни, де тебе лихо чекає.

– Але тоді смерті моєї не буде. Бодай сьогодні. А вона мусить бути, бо така моя доля-доленька. Тож мушу зайти в сіни того дому. Інакше у світі буде безлад. Як кожен робитиме те, що йому заманеться, а не те, що йому на роду написано…

Саме так і станеться, як сама собі навіщувала пророчиця, дивна баба, яка невідь-де тоді взялася: коли вона зайде в один дім, у сінях якийсь божевільний, кинувшись на неї з мечем, зітне їй голову…

Однією з причин поразки Карла XII й Мазепи під Полтавою, як вважає Даніел Крман, були, попри все, ще й недобрі… сили природи.

У чому це виявилось?

Та хоча б у тому, що «між Біликами й Кобеляками [16] ми бачили зловісні зграї вороння, яке наганяло жах і смуток».

А неподалік Нових Санжар відступаючим надто дозоляли… мухи. От же капосні комахи!

Як відомо, мухи – коротковусі двокрилі – підряд комах ряду двокрилих. До мух належать: мухи справжні, оводи, ґедзеві, кровоссальні, злакові мушки, тахіни, м’ясні мухи та інші. Які саме переслідували шведів – важко сказати, але вочевидь мухи справжні. Чи – кімнатні. Ось як розповідає про ту негадану напасть Даніел Крман:

«Бог послав таку силу мух, що літали роями. Вони, мов військо, заморили всі хати й двори, що були переповнені дохлятиною. Ними був повний і табір. Коли я відвідав свою стару хату в Хведірках, побачив густо покриті мухами стіни, стелю, піч, посуд і навіть всю підлогу. На довжину одного пальця ледве чи побачив би вільне місце. Немічні мешканці проти засилля мух захищались покривалами. Посеред хати можна було бачити кілька роїв мух, що висіли від стелі до підлоги, тримаючись купи, мов бджоли. Хто входив до хати, мусив пробиватися через рої мух, хоч і так вони його наскрізь прикривали. Ледве хто відкривав уста, треба було йому від них відмахуватися. Квартируючи в якомусь домі, я акуратно затуляв усі щілини, брав липові гілки, яких там чимало, і ними відганяв мух, але й цього було замало. Деколи ми пробували їсти надворі під деревами, але й там доскіпливі мухи насідали на тарелі, горшки і навіть наші уста. Вони сідали на краї мисок, на ложки, влітали до напіввідкритих ротів.

Коли йшов дощ, мухи влітали до будов і обсаджували в них густими роями склепіння, коли хто-небудь із знайомих нам торговців у таборі біля Полтави готував медовину, то до його посуду, в якому був мед або вода, попадало багацько мух. У все це важко віриться, а ще важче про це розповідати, але ж правдою було те, що до розпалених сонцем пляшок, до яких треба було наливати оту нещасну, за пару годин приготовлену медовину, влітали рої мух. До них долучались ті, що вдень їх вливали разом із медовою водою, і ті, що влітали до пляшок через відкрите горло. Одначе, ця напівзварена медова вода, що в ній всякими способами здихали тисячі мух, добре смакувала, але й добре за неї платилось. Міра «штоф» коштувала п’ять цісарських грошів.

Дехто настільки звик до мух, що й не помічав, як вони з ложки потрапляли до горла. Ті, що плавали в тарелях, могли викликати блювоту. У майора Траутветтера побачив я мухи у пастці. На середину стола цей добрий і гарний муж наливав чимало медовини або й молока, а коли ці огидні гості, мухи в роях, злітались втамувати спрагу, він, витягнувши з порохівниці порох, насипав його до скрученого паперу і, запалюючи його кінці, під сміх присутніх так знищував мух.

Цих мух можна було назвати передвістям катастрофи, яку ніс розташований навколо ворог, котрим майже всі погорджували».

Труднощі, що просто-таки переслідували відступаючих шведів та козаків гетьмана Мазепи були й значніші за навали мух.

Особливо викошував вояків брак харчів, що постійно відчувався, високі ціни, за які місцеве населення готове було продати щось там їстівне, але його все одно не вистачало на все військо.

Крім усього, дозоляла непогода. Особливо холод. Власне, сильні морози на відкритих рівнинах. Там, як пише Д. Крман, «ми побачили чимало вояків, які через велику втому худоби сиділи під голим небом без вогню. Одні валялися на землі напівмертві або й зовсім мертві, інші жалібно нарікали на поламані вози, ще інші йшли повільним кроком…»

Морози, що вже були не за горами, лякали шведів. Шукали хутра для підкладки до літнього одягу. «З великою бідою ми дістали овечі шкури, але, не маючи з собою кожум’яки, мусили самі собі виготовляти нагрудники, халяви й рукавиці, бо ж зима була люта. Біда нас навчила всяких справ. Цілком певно, що ми би померли, коли б цього своєчасно не зробили…»

Скаржиться Д. Крман у своєму щоденнику і на вітри. На широких полях «скаженів варварський, найдикіший і найльодовитіший вітер так нестерпно, що деякі наші фурмани, несучись на конях, змерзли…» Ті, що споживали в дорозі горілку, замерзали насмерть. «В інших взялися льодом повіки на очах, ще в інших заледеніли пальці на руках і ногах. У деяких від дотику до заліза, що обтягувало й укріпляло сідло, ушкоджено статеві органи…»

В іншому місці щоденника Д. Крмана:

«Воду приносили із ріки Псел, котра пливла під замковою горою, навпроти нашого помешкання. На ній прорубали ополонки, з котрих черпали воду для куховаріння і напування коней. Лід на ріці був товстий і міг довго утримувати тягар трупів, що їх сюди з міста привозили. Тут лежало біля двісті здохлих коней, овець, корів, волів, заморених частково дорогами, частково голодом. Вода в річці, що кілька тижнів просякала смородом, коли сніг розтавав, ставала смердючою. Ми хотіли воду оздоровити, варячи в ній аніз, але це не допомагало. Рідко коли ми могли роздобути пиво, медовину – частіше, та й то за високу ціну. Горілки, одначе, нам не бракувало. Вона була