Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя 📚 - Українською

Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

489
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 56 57 58 ... 202
Перейти на сторінку:
щастя без відчуття життя?

– Майже неможливо. Але ви, як на мене, виняток. Якраз це мене у вас і зачаровує. Ви маєте і те, і друге. Але передумовою для цього є стан глибокого відчаю, марно намагатися назвати на ім’я цей стан, так само як і визначити, що таке відчай. Ясно тільки одне: це лежить поза всілякою анархією – на полярній рівнині, яка не знає смутку. Ваші смуток і бунт, думаю, руйнувалися взаємно вже давно. Тому дрібні речі мають ту саму вартість, що й значні. Дрібниці заблищали.

– Відчувається XVIII сторіччя, – сказала Ліліан з легкою посмішкою. – Хіба не ви його останній нащадок?

– Його останній шанувальник.

– Хіба тоді про щастя не говорили більше, ніж будь-коли?

– Тільки у важкі часи, і то, кажучи та мріючи про нього, люди були куди практичніші за нас – у широкому сенсі.

– Доки не ввели гільйотину.

– Доки не ввели гільйотину й не відкрили «право на щастя», – підтвердив Пестре. – Від гільйотини нікуди не сховаєшся.

Ліліан випила вино.

– Чи це все часом не є лише довгою прелюдією до тієї пропозиції, яку ви мені маєте намір зробити, – стати вашою метресою?

Пестре зберіг незворушність.

– Можете називати це як завгодно. Я пропоную створити для вас такі умови, яких ви потребуєте. Чи, точніше, такі умови, які, на мою думку, личать вам.

– Дати каменю відповідну оправу?

– Оправу, якої гідний дуже коштовний камінь.

– І я мушу погодитися, бо я в глибокому відчаї?

– Ні, бо ви надзвичайно самотні. І надзвичайно мужні, мадемуазель. Прийміть мої компліменти! І пробачте мені за наполегливість. Але діаманти такої чистої води зустрічаються украй рідко.

Пестре поставив келих на стіл.

– Хочете послухати останні вісті про перегони в Італії?

– Тут? У «Максимі»?

– Чом би й ні? Альбер, тутешній господар, виконує і не такі забаганки, коли захоче. А він захоче, якщо справа стосується вас. Я це відразу зрозумів, Альбер має набите око.

Оркестр за традицією почав грати мелодії з «Веселої вдови». Офіціанти прибирали зі столу. Збоку з’явився Альбер і наказав подати до столика пляшку коньяку, на якій не виявилося ні шару пилу, ні етикетки з гербом Наполеона, зате була маленька наліпка, надписана від руки.

– Я казав, що він має набите око, – пояснив Пестре. – Прошу спробувати цей коньяк, звичайно, після звичної церемонії обігріву в долонях, вдихання букету й розмови про це. За нами стежать.

Ліліан взяла келих і, не зігріваючи його, не вдихаючи запаху алкоголю, випила залпом. Пестре розсміявся. Альбер з глибини залу послав їм схвальну усмішку. За кілька хвилин з’явився офіціант з невеликою пляшкою фрамбуазу. Він поставив на столик чарки й налив. Тієї ж миті повіяло запахом ранкового літнього саду.

– Стара малинівка, – сказав з пієтетом Пестре. – Ще більша рідкість!

«Що б він вчинив, – подумала Ліліан, – якби я йому вилила цю наливку на його набундючену мармизу? Мабуть, сприйняв би це з розумінням і прокоментував якоюсь вагомою думкою». Вона його не зневажала, навпаки, вважала, що він настільки ж приємний, як лагідне снодійне, і слухала його з увагою. Він для неї був уособленням протилежного боку екзистенції. Він сублімував свій страх перед життям у культ естетичного цинізму, а з небезпечних гірських шляхів пробував робити паркові доріжки. Це нічого не змінювало. Коли вона вже чула це все в схожій формі? Звичайно, на Сицилії в Леваллі. Щоб так жити, потрібно багато грошей і мало серця. Такі люди не їздили з Брешії до Брешії, вони сиділи в Брешії, роблячи вигляд, ніби перебувають у Версалі початку XVIII сторіччя.

– Я мушу йти, – сказала Ліліан.

– Як часто ви це говорите, – зауважив Пестре. – Це надає вам нездоланної чарівності. Це ваша улюблена фраза?

Вона поглянула на нього й повільно сказала:

– Якби ви тільки знали, як мені хотілося б залишитися. Я згодна бути бідною і самотньою, аби лише залишитися! Залишитися! Усе інше – брехня і мужність відчаю.

Ліліан попрохала висадити її під готелем. Схвильований портьє вибіг напроти.

– Клерфе на дванадцятому місці! Обігнав шість конкурентів. Диктор казав, що він чудово їздить уночі.

– То правда.

– Келих шампану, щоб відсвяткувати це свято?

– Ніколи не треба зарано частуватися. Автогонщики забобонні.

Ліліан посиділа з хвилину в темному холі.

– Якщо він і далі так їхатиме, завтра вранці буде знову в Брешії, – сказав портьє.

– Мабуть, так, – відказала Ліліан і встала. – Піду ще вип’ю кави на бульварі Сен-Мішель.

Її трактували там уже як постійного гостя. Офіціант наглядав за нею, Жерар її очікував, а ціла група студентів створила для неї своєрідну почесну гвардію. Жерар мав ту гарну властивість, що завжди був голодний, Ліліан, поки він був зайнятий їжею, поринала в роздуми. Вона обожнювала дивитися на вулицю, де борюкалося життя з гарячими й похмурими очима. Важко було вірити в безсмертну душу кожної людини, дивлячись на цей безконечний потік. Куди мандрували душі пізніше? Чи розпадалися так само, як тіла? А може, поверталися в такі ось вечори повні прагнень, насолод і розпачу, живцем розкладаючись і благаючи в беззвучному страху залишити їх самими собою, а не перетворитися на духовний гній, на якому виростуть душі нових людей, щойно бездумно зачатих за тисячами вікон?

Жерар припинив нарешті їсти. Останньою стравою був шмат чудового сиру.

– Цікаво, що такий грубий тваринний процес, як поглинання підсмажених шматків трупів тваринних молочних продуктів, які напівзапліснявіли, зачіпає найпоетичніші струни в душі людини, примушуючи складати гімни, – прорік Жерар. – Це завжди дивує і втішає мене.

Ліліан розсміялася.

– З Брешії до Брешії, – сказала.

– Я не розумію цієї прозорої і простої думки, але вона здається мені безперечною. – Жерар випив залпом свою каву. – Вона навіть глибока. З Брешії до Брешії! Так я назву наступну збірку своїх віршів. Сьогодні ввечері ви мовчазні.

– Не мовчазна, лише без слів.

– З Брешії до Брешії?

– Більш-менш так.

Жерар кивнув і понюхав свій коньяк.

– То така думка, яка стає щораз кращою. Вона провадить до дуже багатьох дрібних формулювань, які були колись глибокі, як шахти, і, мабуть, ще є.

– Я знаю ще одну схожу думку, – сказала Ліліан. – Усе є однаковим.

Жерар поставив келих на столі.

– Ви кажете це з фантазією чи без?

– З усією фантазією.

Полегшено похитав головою.

– Хвилину тому я боявся, що ви у своїй заклопотаності вишкрябаєте якесь безглуздя в стилі кухарки.

– Якраз навпаки – це надзвичайно обнадійлива правда.

– Подробиці є тим самим, що цілість, але цілість є чимось більшим. Ця пляшка вина однаково зачаровує, як картина Рафаеля, у тій прищавій студентці сидить, напевно, також трохи Медеї і Аспазії – життя,

1 ... 56 57 58 ... 202
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"