Читати книгу - "Забудь-річка"

А проте солдатів не питають. Особливо під час війни. Тому лайка, яка спочатку дуже темпераментно лунала з машин, помалу втратила емоційне забарвлення, а згодом і зовсім ущухла. Нові обставини не залишали вибору.

За п’ять годин, що стрільці провели у кузові, кожен встиг кілька разів заснути і прокинутися — дорога диктувала свій ритм руху. Двічі довелося вилазити з кузова і виштовхувати машину з баюр. Ще двічі — чекати, поки те саме зроблять бідолахи з передньої машини.

На місці вже чекав шпіс із харчовою командою. І коли без затримки усі отримали по мисці гарячого супу-айнтопфу, загальний настрій почав змінюватися.

— Тшимай! — Влодарчик кинув приятелю на коліна пакунок.

Степан запитально підвів очі, не припиняючи сьорбати через край густу юшку, бо вже давно не їв гарячого.

— З Гаймату.

— М-м, — взявши вільною рукою пакунок, він прочитав уголос. — Фюр демпфер ім ґросен кампф — Гайматлянд. Демпфер, це...

— Бойовнік. Для бойовнікув вьєлької войни. З Ойчизни.

— Ойчизни? — скептично гмукнув Степан і розгорнув пакунок. — Ну, подивимося.

Цукерки, ерзац-шоколад, солодкі сухарі — він раніше не підозрював, що німці так полюбляють солодке. А головне — цигарки. І що особливо важливо — сухі. Він взяв до рук одну. На папіросному папері виднів напис дрібними літерами.

— Чекай, — Степан зіщулився. — Ану, що тут?

Ройовий і собі взяв цигарку і підніс до відвиклих від читання очей:

— Ук-ра...

— Україна! — Степан ляснув себе по колінах. — Точно. Це ж треба! І справді з Батьківщини. З Ойчизни, чуєш?

— Знамьєніто, — засміявся Влодарчик.

— От тобі і гаймат. Десь вантаж захопили, а пишуть — демпфер. Теж мені...

Але хороше має звичку закінчуватись надто швидко. Під кінець обіду чотовим передали команду готуватися до інфантері-айнзацу — висуванню на позиції. Перша лінія вимагала відповідного озброєння. Тому коли почали видавати боєзапас, знову гостро постало питання кулеметного напарника.

Меткий ройовий зник на кілька хвилин і повернувся з молодим, років сімнадцяти на вигляд, худеньким хлопчиною у новій, щойно з бекляйдунґекамери формі.

— Дас іст дайн ляндсман.

Степан здригнувся. «Ляндсман» — це по-нашому земляк. Він не любив земляків і завжди ухилявся від зустрічі з ними. Перший же «односелець», «знайомий» чи «родич» і — до побачення, фронт, драстуй, концтабір. У кращому випадку. А насправді, хто там буде морочитися із пересиланням у кацет. Кулю в лоба, як тому сьогоднішньому штурману — і все.

— Тільки він мені не як ляндсман потрібен, а як осьол. Набої тягати. А цей скільки на горба візьме?

— Ньєма варіантув. Альбо мусіш носіць сам, — поплескав приятеля по плечу Влодарчик.

Хлопець дивився ображеними очима. Степан не взяв до уваги, що він усе розуміє. Вийшло негарно.

— Українець? — запитав офіційно, щоб приховати розгубленість.

— Так.

— Звідки?

— З Баварії. А взагалі — з Галичини.

— Як це, взагалі?

— Маю бабцю-німкеню. Як Гітлер і Сталін домовилися випускати польських німців до Німеччини, батьки вирішили, що краще до Баварії, ніж до Сибіру.

Степан знав подібні історії. Меткі галичани досить швидко налагодили тоді торгівлю німецькими метриками. І багато хто зумів-таки втекти від висилки. Але, як врешті виявилось, не від війни.

— Добре. Ходім до зброї. Потім побалакаємо.

Крім набоїв та пари протипіхотних мін усім видавали магнітні гранати — гафтгольлядурґ, а на додачу телерміни. Додачі означали, що варто чекати на танки. Якщо таке й справді станеться, багато хто не доживе до тилового відпочинку.

Споряджених бійців вишикували для інструктажу з техніки безпеки. «На передовій не курити, не розмовляти, пересуватися по ходах сполучення...». Гаркавий голос і вимова шпіса нагадували Степану єврейську говірку, яку він чув на базарі у Бережанах у ті далекі часи, коли ще був не Степаном, а Павлом. Якось навіть стиха запитав Влодарчика, як це єврей може бути шпісом у німецькій армії? На що отримав жорстку і коротку заборону торкатися цієї теми, а також роз’яснення, що шпіс — не єврей, а шваб. І що швабський діалект фонетично є дуже схожим на ідиш, але говорити про це не варто, якщо не хочеш неприємностей собі, а заразом і своєму начальнику.

Після гаркавого інструктажу нарешті рушили пішим маршем до передової. Проінструктована шиценкампанія слухняно місила багнюку спочатку путівцем, а потім — полем. Степан тим часом уважно придивлявся до нового напарника. Той сопів під своїм вантажем, але набоїв не кидав і не відставав. Впертий хлопчина. Якщо виживе у перших боях, з нього можуть бути люди.

— Звуть тебе як? — спитав Степан на короткому привалі.

— Зеновій. Зеновій Клен.

— А я — Степан. Степан Шагута.

— Дуже приємно познайомитися.

— Приємно? Краще б ми з тобою не знайомилися.

— Чому?

— А тому, — раптом визвірився Степан. — Теж штрафник?

— Штрафник? — здивувався новачок. — Чому штрафник? Доброволець.

— Хто?

— Авф! — прозвучало раптом різко і, як завжди, невчасно.

І вони йшли далі мовчки.

Розмову вдалося продовжити вже на місці. Півкруглий окоп для кулеметної позиції виявився вже викопаним, і до того ж цілком кваліфіковано — ну хіба що потребував невеликого удосконалення. Роботи на годину-півтори. Протитанкові штюцпанцер-шанці навкруги підтверджували ймовірність танкової атаки.

— То кажеш, що ти — доброволець? — Степан накреслив на землі лінію майбутнього брустверу та увігнав лопату в землю.

— Так, — юний Зеновій радісно блиснув очима.

— Цікаво. Тільки хочу тебе попередити, що я — штрафник. І присуджений на два роки фронту як раз за ухилення від призову.

— Коли?

— Що коли? — Степан здивувався цьому питанню, так що навіть припинив копати.

— Коли присуджений?

— У сорок першому.

— А-а. Тоді ви вчинили правильно. Я був би теж так зробив. Але тепер — усе інакше.

— Що інакше? — це звучало якось дивно.

— Ну як це? — хлопець взявся пояснювати, немов завчене у школі. — Ми ж спочатку сподівалися на незалежність України під руков Гітлера. І для цього у союзі з вермахтом були створили дружини українських націоналістів. Але коли у Львові проголосили ту незалежність, німці злякалися. Уряд арештували, військо розформували. Тоді з того ніц не вийшло. І виходить правильно, що ви на то не піддалися.

Шагута гмукнув і повернувся до роботи.

— Ну гаразд. А зараз? Це ж все одно