Читати книгу - "Хроніки Загрії: Туманний світ, Влад Вірт"

— Ви, це, дивіться, міряйте, тут найкраще, а я піду, мене там дядько чекає, сказав із вами довго не возитися, якщо будемо потрібні, то ми в кузні.

— Давай, Тан, приміряй на себе, а то не діло тобі з голим пузом кидатися на дротики шаргів, — не забув підколоти мене Ведмідь.

— Начебто мені подобається, коли в моєму тілі стирчать чужорідні предмети, — одразу ж парирую і із зацікавленістю починаю перебирати наявні в кошику лати, поступово усвідомлюючи свою безпорадність, адже я і гадки не маю, що саме потрібно взяти і як його надіти.

Більш-менш зрозуміло, хіба що з одежею. Поверх кошика лежать штани, куртка й чепець. Як мені пам’ятається, у земних середньовічних воїнів такий одяг називали піддоспішник, і його використовували для зручнішого носіння лат, а також амортизації ударів. Ага, он і отвори є, напевно, вони потрібні для кріплення сталевих елементів обладунку. Якби я ще знав, як їх правильно надягати. Ну, із застібками, припустимо, розібратися можна було б, але крім них є всілякі шнурові підв’язки. Схоже, без сторонньої допомоги мені не розібратися.

— Народ, у мене невелика проблема, я взагалі не розуміюся на всіх цих залізяках і гадки не маю, як їх одягати, а чи не маєте ви запасної броні на зразок моїх рукавичок, щоб одягалася без усіх цих мотузочок і ременів?

Ведмідь подивився на мене із суворим прищуром:

— Ти що у своєму світі був розбійником? У нас тільки бандити з великої дороги могли не мати обладунків і не знати, що з ними робити. Причому, найчастіше, це стосувалося новачків або зовсім уже нікчемних банд, здатних, лише на те, аби відібрати кілька мішків картоплі в бідного фермера, який їде на осінній ярмарок.

— Був, до того ж найголовнішим, — удаю, що оцінив жарт здорованя. Ну не зізнаватися ж у тому, що Ведмідь дійсно влучив у ціль і в очах людей мого світу, я був справжнісіньким розбійником, нехай і не з великої дороги, але все одно відбирав у людей нажите чесною працею, до того ж нерідко доводилося вибивати з них усе до останньої копієчки. Звісно, серед них багато було не безгрішних і в них ми крали накрадене, але суті це не змінювало. Загалом, соромно мені за моє минуле й нічого нести його в нове життя.

— У нас сталеві обладунки давно вже не використовують, єдине, що залишилося — це шолом і кіраса, але й вони настільки змінилися, що крыпляться на застібки та липучки.

— Знаєш, Тан, — втрутилася в нашу розмову Алія, — коли видасться вільний час, я із задоволенням послухаю про світ, де люди практично відмовилися від обладунків. Буде цікаво дізнатися, що стало тому причиною, напевно, у вас дуже гострі леза й сильні маги.

— Можна, сказати й так, — вирішую не розвивати цю тему. Гадки не маю, як зрозумілою мовою пояснити тій самій Алії, принцип роботи системи залпового вогню, коли я і сам у цьому нічого не тямлю.

— Гаразд, залишимо цю розмову на потім, — продовжила Алія. — Броня, що має властивості твоїх рукавичок, видобувається в підземеллях третього класу та вище, мінімальний ранг монгрів, які живуть там, одинадцятий, але роздобути її можна, лише після вбивства хранителя залу. Ще таку броню вдається добути, убивши іменного монгра.

У загоні вже у всіх є повний комплект, але для того, аби його зібрати, нам довелося пройти не один десяток підземель і знищити під сотню сильних монгрів. Тобі, Тан, для початку, потрібно досягти, хоча б десятого рангу, інакше будеш там постійно вмирати. Ведмідь, допоможи Тану вдягнутися і детально розкажи, як це робиться.

За тридцять хвилин неспішного одягання, супроводжуваного докладною лекцією, я стояв закований у повний латний обладунок і відчував себе роботом Вертером.

Залізяк мені навісили добряче: кольчуга, що завдовжки доходила до пояса, зі спеціально обрізаними до ліктя рукавами; поверх кольчуги була вдягнена кіраса із чудернацькими візерунками, та сама, що була вибита мною з хранителя залу; шолом із загостреним гребенем у центрі; наплічники, поножи, наколінники, черевики, усе, як у найкращих традиціях середньовіччя. Хоча кольчугу під лати тоді ніхто не надягав, але Алія сказала, що так буде краще, а з нею сперечатись собі дорожче.

Приємним бонусом виявився, викуваний спеціально для мене з кольчужної сітки, пояс, зі спеціальними кишеньками для чотирьох куль базилікса, дванадцяти метальних ножів і одного кинджала. Пояс кріпився до кіраси за допомогою хитрих застібок. А я то думав, куди мою кірасу з підземелля поділи, виявляється - весь цей час, вона була в коваля і він займався її модернізацією, он ще червоний кристал встиг вставити. Тож і в мене тепер був вигляд павича-початківця, через безглузду червону кірасу.

Ледве я закінчив з одягом, як мене покликала Алія:

— Тан, перевір свої характеристики, завдяки червоному кристалу твоя сила мала зрости на шість відсотків.

Окинув себе внутрішнім поглядом і справді, її показник збільшився із сімдесяти п’яти до вісімдесяти одного. Начебто дрібниця, а приємно. 

Зробив кілька кроків, спочатку було дуже незвично, здавалося, броня сковує рухи та робить з мене каліку. Ведмідь, навіть почав відверто іржати, бачачи мою загальмовану ходу, але незабаром я і сам помітив, що елементи обладунку зроблені із розумом і з точністю повторюють кожний вигин мого тіла, тож за годину безперервного носіння металевого смокінга, я почував себе цілком упевнено. Навіть зробив кілька перекидів, міркуючи над тим, чи зміг би в цьому обладунку із тією ж спритністю ухилятись від ударів богомола.

Проходив у залізяках до самого вечора, все-таки завтра доведеться в них битися, а отже, потрібно максимально звикнути до лат. Протягом дня я в них їв, бігав, відпрацьовував прийоми й навіть робив «брудні справи».

Виявляється, тоді, на святі, я ніс повну нісенітницю, розповідаючи Ведмедеві про те, як одягненим у лати воїнам доводилося гадити прямо в штани. В аймаларців із цим усе добре й за допомогою кількох нехитрих маніпуляцій можна було зняти пахову броню і розстібнути зав’язки на штанях. Цікаво, а в наших середньовічних мужів була така можливість?