Читати книгу - "Вода, павутина"

— Це пригадую, ще до тої води. Забула, як це називається.

— Сир і сметана.

— Сирісметана?

— Не так. Окремо: сир і сметана.

— А що це означає: «д о м а ш н е»?

— Та означає, що звідси, наше.

— Ага, це… Тобто попереджають людей, щоб не купували?

Дамір навіть трохи розсердився.

— Та ні, якраз навпаки, що воно краще! Наше, значить краще…

— Але виглядає гірше від того, де це не пише.

— Та виглядає гірше, але воно краще, здоровіше. Так кажуть.

— Я трохи спантеличена, останнього разу, коли я тут була, те, що було краще, було позначене як «імпорт» або «закордонний товар», тому мене це збило з пантелику.

— Ні. Тепер навпаки.

— Якось ті зміни швидко відбуваються.

— Тобі швидко, бо ти довго живеш, нам не швидко.

Пречиста його не чула, показувала схвильовано в напрямку центру ринку.

— Ходімо туди, люди чомусь зібралися там!

Поглянув на натовп, який когось чи щось оточував. Щось…

— Не йдімо, я боюся натовпу.

— Розумію. Навіть пригадую…

— Що пригадуєш?

Спинився і почав хитатися ліворуч-праворуч.

— Що ти пригадуєш?

— Пригадую якихось дітей, пригадую якогось хлопчика, який впав, пригадую…

— Не пригадуй, прошу тебе, не пригадуй. Ось я не пригадую.

Вона продовжила. Якось немилосердно.

— Пригадую, як вони вчинили щось жахливе. Ох! Жахливе-жахливе… Напісяли на хлопчика, який впав. Сміялися.

Дамір уже сильно хитався, жінки налякано сахалися від нього. Він підняв руки і затулив вуха.

— Я тебе не слухаю! Я тебе не слухаю!

Одначе чув.

— Так, натовп завжди небезпечний. Навіть якщо йдеться про натовп дітей. Так, особливо небезпечними є такі малолітні злі натовпи.

Вона замовкла. Дамір перестав хитатися. Опустив руки.

— Ти… жорстока.

— Ми всі інколи жорстокі. Особливо діти.

— Ти мене не чуєш. Зараз ти була жорстока. Ти мене чула?

Тиша. Він перелякався. Опустив голову і з полегшенням побачив, що вона ручками оперлася на край тканини і намагається йому, такому величезному, поглянути у вічі. Заспокоївся.

— Хочеш помиритися? — її голос був дзвінким, дівочим.

— Так, ми прийшли не сваритися, а прогулятися.

Дамір дуже зрадів своїй мудрій фразі і тóму, що вміє пробачати.

Пробачити?

— Катя, дуже тебе прошу, глибоко в душі пробач все. Мусиш всім пробачити перед тим, як стати в церкві біля мене. Бог буде судити того маніяка з машини, а ти з чистою душею прийди в суботу в церкву.

Іта заплакала. Катаринині очі були сухими.

Вони стояли поруч із Давидовим ліжком. Іта була щиро приголомшена. Мала так багато-багато роботи до суботи, що взагалі не встигла відвідати Давида після тієї жахливої ночі, коли вони з Ловро, Ірмою і Катариною чекали закінчення операції. Але сьогодні знайшла трохи часу, щоб відвідати Давидка і ще раз подякувати Катарині, що вона вчора так легко погодилася не переносити весілля.

— Катарина, я була в церкві, піди і ти помолися. Щиро помолися, тобі поможе. Попроси милого Бога і Марію помогти Давиду.

— Не буду їх просити. Якби вони були прихильними до мого Давида і до мене, вони би цього не допустили.

Іта розтулила рота і так і завмерла. Ледь промовила:

— Не кажи так, так не можна.

— Та колись я так і не говорила, була слухняною і доброю, а виявляється, їм все одно. Чи вони і за ці слова помстяться Давидові?

— Катарина…

— Прошу?

— Не можна так.

— Чому не можна «так»? І як виглядає те моє «так»? Чим і перед ким я провинилася? І що такого мій Давид жахливого зробив, що зараз…

— Катарина, мила. Мені страшно, коли ти так кажеш.

— Дай спокій Катарині, Катарині достить того життя.

— Не здавайся так просто. Зараз ти Давиду найпотрібніша.

— Я цілих десять років, два місяці і одинадцять днів, відколи Давид родився, найпотрібніша йому, і кожної секунди ті десять років, два місяці і одинадцять днів я усвідомлюю, що найпотрібніша йому. І власне так і живу. Не кажи мені, коли я своїй дитині найпотрібніша.

— Катя, прошу тебе, не треба. Я помолилася до Діви Марії, а Циліка не перестає молитися. І ти помолися.

— Щоб ми часом їй отак не набридли з молитвами про одного хлопчика?

— Катя…

— Добре. Я не здаюся і все витримаю. Піду до церкви, помолюся. І висповідаюся у всьому, в чому маю висповідатися. І попрошу мені пробачити те, шо я сказала. Попрошу. Смиренно. Тільки ніколи, ніколи більше не кажи, шо я мушу вибачити. Прошу тебе, Іта.

Іта ще раз заплакала і поцілувала сестру.

— Дякую тобі, дуже тобі дякую. Зараз по мене приїде Ловро, хоче тобі подякувати за то, шо ти не вимагала перенести весілля. Знаєш, як він Давидка любить, тільки пошле йому цьомка з дверей і все.

Іта втерла сльози.

— Знаєш, шо той вар’ят зробив? Поголив голову. Я його мало не забила вчора. Побачиш, виглядає, як гусениця, ненормальний якийсь.

Розмова про піднесені речі була закінчена, й обидві розпочали домашню розмову. Катя вперше засміялася, вперше після нещасного випадку.

— Шо йому було?

— Без поняття. Нібито його хлопці підколювали, шо в нього завелика голова, всі випили, половина тих його колег — охоронці і мають повиголювані голови, він, певно, хотів бути як вони, і зробив то, шо зробив. Тепер на весіллі буде виглядати, як гусениця. Циліка мені сказала, шо Вілім має якийсь лосьйон, від якого волосся може трохи вирости за два дні. Спробую. Цілу фляшку йому виллю на голову.

Двері відчинилися, Ловро лише просунув голову, надіслав повітряний поцілунок Давидкові, а усміхненій Катарині прошепотів: «Дякую». Сестри розцілувалися, Катарина ще раз пообіцяла піти до церкви, висповідатися, помолитися й за Іту, і за Ловро, і за Ірму, і за Давидка. І за себе.

* * *

Ранок минав. Відошич порозмовляв телефоном із судовим психологом і надіслав йому всю важливу інформацію про вбивство. Це буде вперше у його практиці, коли за даними, надісланими психологові, він отримає портрет убивці. Його мучила цікавість і нетерплячка, але треба зачекати хоча би день чи два, доки психолог зробить свою роботу.

Хотів не встаючи дотягнутися до якихось паперів, що лежали на тумбочці, відштовхнувся ногою, і стілець поїхав. Пригадав, з якою швидкістю він летів на тому стільці, коли його штовхнув Касумич, зупинився, сердито встав