Читати книгу - "Кароока, Mary Uanni"

— Лука, ти наче на іспит ідеш, — засміялася Роня. — Не хвилюйся, я впевнена, що дідусь і бабуся тобе приймуть.

— Я не хвилююся, — буркнув він, але його рука міцніше стисла кермо.

Я лише швидко всміхнулася і поклала йому руку на коліно.

Коли ми зайшли до кафе, там уже чекали батьки. Моя мама привітно усміхнулася, а від батька... Батько сидів з таким виразом обличчя, ніби зараз буде проводити жорсткий допит.

— Ну що ж, хлопче, — він уважно оглянув Луку, який старався виглядати максимально серйозно. — Є тільки одне питання. Якщо скажеш мені те, що я хочу почути, то я даю згоду на ваші стосунки.

Лука ковтнув слину.

— Яке?

Батько нахилився вперед, зробивши паузу, щоб додати момент ваги, а потім вимовив:

— За яку футбольну команду ти вболіваєш?

Настала мертва тиша.

Лука здався. Він перевів погляд на мене, ніби просив допомоги, але я лише багатозначно підняла брови.

— Ем... за «Реал Мадрид»?

Батько раптом змінив серйозний вираз обличчя на широку усмішку й, простягнувши руку Луці, урочисто сказав:

— Я даю вам дозвіл.

Лука здивовано моргнув, потім зітхнув із полегшенням і потиснув простягнуту руку.

— От і добре! — мій батько хлопнув його по плечу. — А тепер серйозно.

Лука напружився, але батько лише кивнув:

— Ти кинувся рятувати Єву в саме пекло. Я бачив, як ти переживав. Як не вагався ні секунди. Я розумію, що моя дочка з тобою не пропаде.

Єва стиснула руку Луки під столом.

— Дякую, — тихо сказав він.

— Це ще не все, — мама Єви хитро всміхнулася й подивилася на Роню. — І якою ж у нас буде онучка?

Роня підняла голову від свого лимонаду.

— Найкращою!

— Ну тоді ми будемо тебе балувати, — посміхнулася мама.

— О, це я люблю, — Роня хитро примружилася.

Всі засміялися, а Лука нарешті розслабився. Він більше не хвилювався. У нього була я, Роня, а тепер наша родина офіційно стала повною.

Ми з Лукою сиділи за столом, а навпроти — мої батьки. Офіційна частина нашої зустрічі була позаду, ми обговорили суд і підтвердили, що я маю всю необхідну інформацію, щоб завтра захистити її. Я вже хотіла змінити тему на щось більш приємне, але мама й тато раптово переключилися на Луку.

— Отже, — почав тато, злегка нахилившись вперед і сплівши пальці в замку. — А тепер, хлопче, поговоримо про тебе.

Лука відкашлявся, але залишився спокійним.

— Хто ти такий?

— Лука Туманов, — він злегка посміхнувся.

— Це я знаю. Ким працюєш?

— Керую компанією FYE.

Я аж ледь не вдавилась водою.

— Вибач, що? — повернулась до нього з виряченими очима.

— Ти ж знала, що в нас є власник, — знизав плечима він.

— Знала, але я не думала, що це ти! Тобто думала, але...

— Ну, сюрприз, — він мені підморгнув.

— Цікаво, — задумливо промовив тато. — І яка у вас заробітна плата?

— Достатня, щоб утримати вашу доньку, якщо ви це маєте на увазі, — Лука лукаво посміхнувся.

— Це добре, — кивнув тато. — Які в тебе плани на сімейне життя?

— Ну…

— Чи є в тебе житло? — підключилася мама.

— Поки що офіційно — ні, але ми плануємо купити будинок у лісі, — відповів він, кидаючи на мене швидкий погляд.

— Ми? — тато підняв брову.

— Так, ми, — Лука ледь помітно стиснув мою руку під столом.

— І дітей скільки? — продовжив тато.

— Десять! — я швидко вставила.

— П'ять, — спокійно сказав Лука.

— Десять, — наполягла я.

— На половину менше.

— Ми ще це обговоримо.

— А фізична підготовка? — тато з інтересом глянув на нього.

Лука хмикнув.

— Думаю, те, що я виніс вашу доньку з підвалу, вже говорить за мою фізичну форму.

— Гм, справедливо, — погодився тато.

— Я не важка, щоб ти знав, Туманов!

— Ну й останнє запитання, — мама лукаво примружила очі. — Коли весілля?

Ми з Лукою перезірнулися.

Тиша.

— Я куплю нам дім, і тоді поговоримо, — нарешті відповів він.

— Ого, то ти серйозно, — задоволено посміхнувся тато.

— Я ніколи не жартую, — Лука дивився йому прямо в очі.

Тато зітхнув, а потім розсміявся.

— Ну що ж, раз так… Вітаю в родині, синку.

Мама заплескала в долоні, а я ледь не розплакалася. Лука стиснув мою руку, а потім нахилився до мене і прошепотів:

— Десять дітей — це надто багато.

— Ти ще зміниш свою думку, — усміхнулася я.

***

Судовий зал був сповнений напруження. Гул розмов зник, коли суддя зайняв своє місце, а секретар оголосив початок слухання. Я глибоко вдихнула і випрямилася, відчуваючи, як під грудьми гупає серце. Це був найважливіший суд у моєму житті.

— Розглядається справа №4287: "Держава проти Анісімова Олексія Павловича", — голос секретаря лунав урочисто і чітко. — Захист представляє адвокат Анісімова Єва Олексіївна.

Я підвелася. Очі судді затрималися на мені на мить довше, ніж належало. Мабуть, він упізнав моє прізвище, і вже зараз уявляв, якого розголосу набере ця справа. Прокурор, чоловік років сорока у строгому костюмі, вийшов вперед, зачитуючи звинувачення.

— Підсудний обвинувачується в організації злочинного угруповання, відомого як "Золотий Барс", а також у численних кримінальних правопорушеннях, серед яких відмивання грошей, шантаж та підготовка замахів на громадян держави.

Я відчула, як всередині все кипить. Батько сидів поруч, спокійний, хоча я знала, що він хвилюється не за себе, а за мене.

— Ваша честь, - я вийшла вперед. - Захист доведе, що всі ці звинувачення базуються на фальсифікованих доказах і недостовірних свідченнях. Мій клієнт не є Золотим Барсом.

Суддя кивнув. Прокурор одразу розпочав наступ. Він викликав "ключового свідка" — чоловіка в костюмі, який позиціонував себе як колишнього члена злочинного угруповання. Його голос тремтів, коли він розповідав про структуру організації і нібито керівну роль мого батька.