Читати книгу - "Гойдалка, Володимир Лвович Ешкін"

Овіта йшла по плато Поланського, аж поки мури Храму життя не зникли за обрієм. Двічі вона оминала пилові пастки й нарешті дісталася висохлого річкового русла. Дві доби тому тут лютував ураган. Він намагався відірвати від скельного ложа чорні тверді, схожі на клітки, колючки й віднести їхні уламки до моря. Але й цього разу останні з кущів Фаренго витримали біснування пустельних вихорів.

Ураган перемістив піщані і пилові дюни. Він оголив кам’яні плити древньої дамби. Колись вона захищала від повеней штучні тераси, що вели до Храму, а тепер її розривали міцним корінням кущі-клітки. Тріщини, наче орнамент, вкрили жовто-червоні плити, з них вистромлювалась порость.

Позасерійний високоспеціалізований клон НО98 на ім’я Овіта зручно влаштувався серед кущів-кліток. Останні дні її тягнуло до таких пустельних місць. Вона здогадувалась, що відбувається. Колись вона свідомо відкинула той шлях, що проклали для неї її творець Тейсанболон й ті, хто сповідував вчення Атри. Тепер хтось або щось увімкнуло ланцюг подій, одною з ланок котрого був виріб майстра Тейсана. Зовнішня сила пробудила силу внутрішню: те, що замешкало в ній ще до народження. Для цих сил не існувало перешкод. Ані космічних відстаней, ані особистої волі Овіти.

Три роки тому, на Піфії, одна з Преподобних сестер сказала їй, що ментальні «підклади» враховують можливий спротив свого носія. Чим сильніший спротив, тим ширше поле їхньої дії. Якщо у свідомому стані носій ще здатний боротися, то під час сну «підклад» або напряму руйнує психіку, або ж вибудовує у підсвідомості біполярну схему.

«Ти не зможеш не спати, — сказала Преподобна. — І ніхто не знає, скільки ночей знадобиться, щоби одного ранку з твого ліжка встав хтось інший. Хтось невідомий у твоєму тілі. — Тоді Овіта попросила, щоб її зондували. Преподобна довго досліджувала її у гіпнотичних та інших змінених станах і, врешті-решт, відмовилася від застосування жорсткої корекції.

«Битва зонда з ментальним паразитом перетворить тебе на овоч», — присудила Знаюча і порадила їй молитися.

Вона молилася всі ці роки.

Молилася і пильнувала.

Врешті-решт їй здалося, що заховане у її підсвідомості чудисько заснуло назавжди. Що воно не витримало близькості до енергій Храму.

І от два дні тому ці ілюзії розвіялися. Чудисько пробудилось.

Ленго зустрівся з Ольдом, зрозуміла вона, і хвилі, підняті їхньою зустріччю, покотилися всесвітом. Так частина маси двох «чорних дір», що зливаються в одну, перетворюється на гравітаційний шторм, від якого здригаються неосяжні галактичні диски. Ланцюг подій ліг на колеса долі і вони зрушились.

Закрутилися, змінюючи світ.

Й зачепилися за неї.

За ту, котра стоїть на краю.

Вона не спала вже дві доби. Зможе витримати ще дві. Але далі — кінець. І нема на те ради. Щоправда, є ще один спосіб випасти з ланцюга. Можна просто зараз пірнути до пилової пастки і припинити існування «закладки» разом із носієм НО98. Пил Фаренго задушить її за дві-три хвилини.

А ще можна попросити ґ’ормітів покласти її до анабіозної капсули. Сховатися в гібернації, перечекати шторм і повернутися у світ за більш спокійних часів. Овіта подивилася на захід, де жовтів блідий серпик.

Мертва посмішка мертвого світу.

А якщо розробники «закладки» прорахували й таку можливість? Якщо в них є резервні сценарії «операції Ольд»? Розвинена інтуїція Знаючої не залишала сумнівів щодо відповіді на це питання.

Овіта згадала вірш Шерми:

ви можете

бігти всю ніч і весь день

й ще половину вічності,

а друга її половина бігтиме поряд з вами

на шістьох лапах

одночасно в двох напрямках,

які все одно зійдуться там,

де ви вирішили зупинитись

і де вам обіцяли

аромати чайної церемонії

Шерма казала, що написала ці рядки під час реальної чайної церемонії. Хтось з наглядової ради «Етлі Касмік» полюбляв ритуали земного Сходу.

Овіта уявила собі, як біжить пустелею, піднімаючи хмари червоного пилу, а поряд з нею біжить половина вічності у вигляді яскраво-жовтого звіра з мордою ягуара і шістьма лапами. Фантазія вийшла несподівано яскравою, вона навіть озирнулася: чи, бува, не підкрадається ззаду хижа шестилапа кішка.

Там нікого не було.

Раптом вона зрозуміла, що від неї нічого не залежить. Що якась безмежна сила вже давно все вирішила і визначила. І що ця сила щойно послала їй знак.

Розуміння прийшло ззовні. Храм життя знову заговорив з нею, як рік тому. А через нього до розмови приєдналися голоси, що зійшли з таємних шляхів, прокладених крізь зворотній бік Універсуму. Храм закликав ці голоси до Серединної реальності, а дух Знаючої зустрів їх, як старих добрих знайомих. Голоси прошепотіли їй останні новини, принесені з темних просторів, де мешкають цікавіші за лінійний час форми послідовності. І новини ці виявилися не такими вже й безнадійними, як виглядало з долини чотиривимірного Всесвіту. Могутні сили ускладнення прокладали дороги крізь древній хаос, на близьких і далеких світах пробуджувалося нове життя, а його охоронці пильно стежили за силами спрощення і випереджали їх у вічному змаганні нового зі звичним.

«Все буде добре, — сказала собі Знаюча. — Все передбачено, і нічого не змінити. Ти вистояла свою вахту. Кого тепер поставлять на краю? Невже малу Кішу? А може, ту дівчинку, яку через шість місяців народить Мулан? Але це буде в майбутньому, котре потурбується само за себе. Тебе це не повинно цікавити. Час виповнення настав. Благі істоти чекають на тебе, дівчинко, у світах Світла, і не треба шкодувати за втраченим».

З несподівано легким серцем вона підвелася і рушила до Розплідника.

«До зустрічі на шляхах богів», — прошепотіла Овіта кущам-кліткам. Й не лише їм.

Вона вирішила добре повечеряти і виспатися.