Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

— Кинджальчик дасте? — запитала я.

— Навіщо? — здивувався один із військових.

— Раптом вирветься, для захисту.

— Тоді він вас не врятує.

— Повірте, це краще, ніж лазер.

Мені дали кинджал наші охоронці, разом із поясом і чохлом. Закріпила на поясі й пішла до клітки. Зайшла в коло урса навіть не ворухнулася і здавалося спала.

— Вона жива? — запитала я.

Урса почала ворушитися і принюхуватися. Я замовкла. Через кілька секунд урса завмерла. Я повернулася подивилася на військових, здається вони не очікували такого результату.

— Хлопче іди підійди, хочу перевірити, що ця тварюка взагалі на когось реагує.

— Реагує, — сказав Альфред і підійшов до мене.

Мабуть він не настільки добре володів собою, урса відчула його страх і стала кидатися в клітці в його напрямку.

— Як тобі вдається? — запитав засмучено Альфред.

— Я просто розумію, що можу її вбити і для цього потрібен один точний рух. Або якщо буде потрібно, то трохи більше. І віднедавна мені не страшно вмирати і не лякає сама смерть. А коли це вже не заважає можна сміливо дивитися на супротивника і тверезо оцінювати ситуацію. Навіть якщо тобі хоч трохи страшно шукай внутрішню опору, то чому ти впораєшся і в тебе вийде.

— Що саме?

— Вижити. Якщо твій противник вона, то просто вижити.

Я підійшла впритул до Альфреда і, ставши на носочки, поцілувала, він міцно мене обійняв і продовжив поцілунок. Почула, як затихла урса.

— Нічого собі, — сказав хтось із військових, — а якщо ти його перестанеш цілувати, то вона його побачить?

Я відпустила Альфреда і трохи відійшла, урса була спокійною. Але варто було Альфреду почати рухатися, вона знову відчула його.

— Тас, мабуть, не все так просто зі мною, — сказав засмучено Альфред, — начебто й не боюся її, а вона мене чує.

— Значить підсвідомо боїшся, — сказала я. — Ну я б не хотіла, щоб ти пережив те саме, що й я. Хоча на тебе ті події можуть вплинути по іншому. Може потім у тебе вийде. А так просто не панікуй, коли вони поруч і не в клітці.

Альфред одразу напружився, це відчула навіть я, не те, що урса.

— Ти чого злякався?! Та на тій планеті вони не в клітках і бігають по планеті, їдять усіх, хто повільно бігає і не сховався.

Альфред щось фиркнув і швидко пішов від урси і з цього ангара. Я побігла за ним. Наздогнала в коридорі біля нашої кімнати.

— Вибач мені, — сказала я винувато.

— Ти не винна, я просто думав, що в мене вийде подолати. А я виявився слабаком.

Я розлютилася і вдарила його в прес. Альфред подивився на мене і посміхнувся.

— Ти така кумедна, коли злишся.

— А ти, а ти не смій говорити, що ти слабкий. Ти мені життя врятував, і якби не ти, я б спочатку з глузду з'їхала, а потім би померла в тому кафе.

— Молодь, якщо у вас усе, підемо на скеледром, — сказав військовий, який підійшов.

— А туди навіщо?

— Хочемо перевірити на скільки добре ти лазиш?

— Вам же відео з її спогадами надсилали?! — здивувався Альфред.

— Там тільки бійки з урсами. А говорили, що дівчинка добре по скелях лазить.

— Так, павучок ще той, — пожартував Альфред і обійняв мене — частіше не покладаючись на страховку.

— Ага, особливо коли її підрізають, сильно покладешся. Ходімо.

Нас привели на скеледром, тут було чоловік двадцять у військовій формі. Мені запропонували вибрати будь—яку за складністю стінку і піднятися на неї. Страховку попередньо перевірили. Я зняла пояс із кинджалом і віддала коханому. Вибрала найскладнішу зі стрімкою стіною, одягла страховку і полізла. Мені це було в задоволення. Це й поруч не стояло з тим, що мені довелося пережити на планеті. Де здавалося б простий схил міг стати останнім у твоєму житті. Банально порода сиплеться, і ти на пузі добре якщо з'їжджаєш, а то й просто починаєш падати. А тут лізь собі вгору, навіть чисто висячи на руках і без ніг лізеш далі. Кайф.

— У неї що, присоски на руках? — запитали в Альфреда.

— Ні, це вона вже бавиться. Їй просто на стільки гірська порода набридла, що це вже чистий випендріж. Іза! Обережніше, будь ласка.

— Добре.

Сказала я задоволено і стала спускатися до самого низу так само, як і залізла, а не покладаючись на страховку і не зістрибуючи. Коли злізла, на мене дивилися здивовано, а Альфред з посмішкою задоволеного кота.

— Ти чого випендрювалася?

— Хіба?

— Так, ногами ж теж можна впиратися.

— Мені так було зручніше. Щось іще? — запитала у військового, що привів нас на скеледром.

— Ні.

Альфред повів мене в нашу кімнату.

— Павучок ти мій маленький, — сказав він ласкаво і поцілував у шию.