Читати книгу - "Письменник, Руслан Баркалов"

Прийшовши в готель, Роан не знайшов Ален в номері. Отже, вона чекає його в кафе, як і домовлялися. Чоловік прийняв душ, і пішов в кафе. Він довго шукав її поміж столиків, аж поки нарешті не побачив її сидячою в самому кутку.

Дівчина наче не чекала його більше побачити. Вона сиділа сама і щось читала. Побачивши Роана вона відклала журнал і наче б то хотіла щось сказати. Але промовчала.

– Я не думала, що ти прийдеш! – сказала Ален.

– Чому?

– Я бачила як до тебе підходять ті четверо і подумала, що ти поїдеш з ними. І навіть не попрощаєшся. Адже так повинно було бути!?

Роан довго мовчав. Він не знав що сказати, як відповісти на це питання. Бо ж саме так все і виглядало. Однак, він є тут.

– Ні, не так! – нарешті відповів він. – Я нікому в цьому житті нічого не повинен!

Ален усміхнулася. Вона поглянула на нього якимось іншим поглядом.

– Знаєш, напевне це звучить безглуздо але мені здалося в якийсь момент, що ти не зможеш сказати ні. Що ти послухаєшся її. І все.

– Ти хотіла сказати, що я виглядаю наче ганчірка? – спокійно спитав Роан. – Можливо, до цього часу так і було. Але це скінчилося. Я більше не такий!

Він поглянув на дівчину. Вона здалася йому ще красивішою ажін тоді, при першій зустрічі. Тоді він дивився на те, до чого ніколи не може дістатися. Але зараз він дивився на неї зовсім інакше. Як на кращого друга. На ту, котра розуміє його. Як на людину, яка побачивши його слабкості не відсахнулася від нього, не кинула його. Як на партнера.

– І що далі? – спитала Ален – Що ти будеш робити далі? Сьогодні ти тут зі мною, а завтра повернешся додому, впадеш ниць перед тією жінкою і будеш повзати на колінах і вимолювати пробачення. Чи не так?

– Чому ти так кажеш? Якщо я тут, з тобою – значить я нікуди від тебе не поїду. Чи радше без тебе. Ні завтра. Ні після завтра. Ніколи!