Читати книгу - "Після зради, Верона Дарк"

Двері кабінету Адріана різко відчинилися.

Ніка увійшла, мов буря — з розпаленими щоками, блиском гніву в очах і стислими кулаками. Вона не стукала, не питала дозволу — просто увійшла. У грудях стугоніло серце, в голові пульсувала злість. Вона більше не могла мовчати.

Адріан сидів за столом, спокійний, мов ніч перед бурею. Лише легка тінь усмішки з’явилась у його очах, коли він побачив її.

— Це вже занадто, — голос Ніки дзвенів від стримуваних емоцій. — Ви доводите людей до істерики! Юля сьогодні плакала в туалеті, Олег ледь не кинув проєкт, всі ходять, як на голках! Ви... Ви знущаєтесь з них!

Він мовчав. Спостерігав. Пильно, мов мисливець, що нарешті дочекався свого звіра.

— Чому ви це робите? — продовжувала вона. — Ви не керівник, ви кат! Люди — не роботи. Вони не заслуговують такого!

— І ти теж не заслуговуєш, Ніко? — тихо, майже шепотом прорізався його голос.

Вона завмерла. Її ім’я з його вуст… Прозвучало як ніж.

— Я… — вона збилася. — Я прийшла говорити про колектив.

— А насправді прийшла говорити зі мною, — промовив він, встаючи зі свого крісла. Підійшов ближче, не порушуючи її простору, але кожним кроком натискаючи на її нерви. — Я чекав цього, знаєш? Кожного дня. Що ти не витримаєш мовчати. Що ти прийдеш.

— Ти… тебе все це влаштовує? — прохрипіла вона. — Дивитися, як люди ламаються? Як я ламаюсь?

Він зупинився. На мить у нього в очах спалахнула м’якість. Потім — гіркота.

— Ти вже зламалась, Ніко. Рік тому. Коли пішла.

— Ти сам мене вбив тим, що я побачила. Дитина… Ірен… — її голос зірвався. — Як ти міг?

Він зітхнув і опустив очі.

— Не було тієї дитини. Не було нічого. Була тільки ти. Але ти не дала мені шансу. Віриш пліткам, а не мені.

— Ти сам не прийшов! Ти мовчав! — закричала вона.

Він мовчки дивився на неї.

— Я тебе досі люблю, — нарешті сказав. — Люблю, коли ти злишся. Коли говориш. Коли дихаєш. Коли ти ось так — у моєму кабінеті, як вогонь. І я сам себе ненавиджу за це. Але ти — єдина.

Її подих перехопило. Вона намагалася щось відповісти, але слова не йшли.
Ніка стояла перед ним, тремтячи від напруги. Її очі палали образою, болем і тим гнівом, який народжується лише з кохання. Адріан був зовсім поруч — надто близько. Його подих змішувався з її, його погляд — темний, глибокий, пронизливий — упивався її кожним словом.

— Я тебе ненавиджу, — прошепотіла вона.

— А я тебе люблю, — відповів він, не вагаючись.

В цю мить щось зламалось. Щось невидиме, але велике. Між ними вже не було повітря. Лише напруга — густий, електричний туман.

І раптом — він схопив її обличчя руками, різко, впевнено, ніби вона була єдиним, що тримало його в цьому житті.

— Пробач, — прошепотів він майже несвідомо.

Його губи впали на її — жадібно, гаряче, з болем і пристрастю, яку він стримував довгий рік. Це був не просто поцілунок — це було зіткнення двох сердець, що досі не забули, не пробачили, але не могли не жити одне без одного.

Ніка хотіла відштовхнути його. Її руки вперлися в його груди. Але вона не змогла. Не змогла.

Щось усередині неї здалося. Її тіло, її душа — все відгукнулося на цей дотик. Вона відповіла на його поцілунок з тією ж пристрастю, з болем, з коханням, яке вона ховала весь цей час глибоко в собі.

Вони цілувалися довго. Голосно дихали. Руки стискали одне одного, ніби боялися, що знову загубляться.

Аж поки Ніка не отямилася.

Вона різко відірвалася, її очі були наповнені сльозами.

— Я… я не можу… — прошепотіла вона і вибігла з кабінету, залишивши його з присмаком її губ на своїх.

Адріан стояв у тиші. Торкнувся своїх вуст. Усміхнувся.
Тепер він був упевнений: вона все ще його.