Читати книгу - "Що таке українська література"

Ясна річ, це аж ніяк не означає, що Квітка був байдужий до жінок. Ні-ні, він закохувався бозна-скільки разів. Згадаймо його грайливе «Воззвание к женщинам», надруковане в січневому числі «Харьковского Демокрита» за 1816 рік: «Волосы седеют, / Зубы уж падут, / Душеньки, прощайте, / Не могу любить. / Обожал я Машу, / Кате строил кур, / Чуть не застрелился / Надю как узнал…» А крім «Маші, Каті й Наді», Квітка був по вуха закоханий у примадонну Харківського театру Тетяну Пряженківську — красуню та світську левицю, котра не тільки блискуче грала драматичні ролі, але також чудово співала й танцювала. І лише неприхильне ставлення матері до його пасії стало на заваді одруження з Пряженківською. Між іншим, коли на початку 1818 року провідні актори Харківського театру, зокрема й Пряженківська, переїхали до Полтави, в акторку так само палко закохався Іван Котляревський… Натомість Квітка в той час був без пам’яті від чарівної Наталки Раєвської. Саме ім’я коханої мало на нього просто магічний вплив. Про це свідчить хоча б ось така кумедна пригода. Якось у Липцях — тих самих, що їх Квітка-Основ’яненко чудово змалював у своєму «Салдацькому патреті», — позивалися за город селянин і селянка. Селянин і каже: «Ні вже, Наталко, воля твоя, а ти не права, що заволоділа моїм городом!..» І варто було Квітці почути ім’я «Наталка», як він одразу ж розсудив справу на користь селянки… Та все те було перебіжне. У вічну любов Квітка повірив аж тоді, коли в його життя ввійшла класна дама Харківського інституту шляхетних дівчат Анна Григорівна Вульф.

Та жінка була значно молодша за Квітку. Освіту й виховання вона здобула в Санкт-Петербурзі, у знаменитому Інституті святої Катерини. У Квітчиній драмі «Приезжий из столицы» вихованка Катерининського інституту Анна Петрівна зі захватом каже про свою alma mater: «…Яке училище! Добродатне, упорядковане, воно дає більше, ніж життя: воно дає прекрасне виховання! Ах! скільки бідних дівчат, схожих на мене, без цього добродатного училища були б дуже нещасні!» Не сумніваюся, що ці рядки навіяно розповідями Анни Григорівни, бо і для неї самої за часів юності Катерининський інститут був цілим світом. У лютому 1839 року вона, згадуючи літа свого навчання в інституті, писала Петрові Плетньову: «…Я, безтурботна, весела, думала, що весь світ замикається в інститутських стінах і що бути пепіньєркою — це таке щастя, з яким ніщо не може зрівнятись, а стати класною дамою… означає вже навік влаштувати свою долю». У 1818 році її мрія, здавалося, нарешті-таки збулася: їй дали чин класної дами. Та натомість вона повинна була покинути свій обожнюваний інститут. З волі імператриці Марії Федорівни юна пепіньєрка отримала призначення на посаду класної дами Харківського інституту шляхетних дівчат. Вона була в розпачі. «Ще й досі ясно пам’ятаю, — писала Анна Григорівна через багато років, — як вразила мене ця звістка; і, коли я вже побачила, що це неминуче, що я повинна розстатися з інститутом і з моїми милими подругами, я думала, що помру з відчаю!» Та справу було вирішено, й Анна Григорівна вирушила до Харкова. Ні Санкт-Петербурга, ні Катерининського інституту, ні своїх любих подружок вона вже ніколи не побачить. Зате невдовзі після приїзду на місце роботи юна пепіньєрка зустріне сорокарічного Григорія Федоровича Квітку.

То була посмішка долі, бо вони полюблять одне одного з першого ж погляду. Почнеться справжній — бурхливий і пристрасний — роман. І, попри те, що рідня Григорія Федоровича була не в захваті від його обраниці, він вирішив одружитися з Анною Григорівною. 11 вересня 1820 року Квітка прохає в імператриці Марії Федорівни відповідного дозволу, а вже 27 вересня «виконувач справ» при імператриці Григорій Вілламов напише Квітці з Гатчини: «Я мав щастя доповідати государині імператриці про подане всепідданче прохання від 11-го цього місяця щодо вашого бажання взяти шлюб з класною дамою панною Вульф; і її імператорська високість зволила виявити на те щонайвищу згоду разом із найласкавішим побажанням вам благословення Всевишнього на цей союз та всілякого щастя». Наступного року Григорій Федорович і Анна Григорівна одружаться. Ліпшого вибору ні він, ані вона зробити не могли.

З того часу Анна Григорівна стала справжнім янголом-охоронцем Квітки. Їй першій письменник читав свої твори й дуже уважно дослухався до її порад (у листах до санкт-петербурзьких і московських видавців Квітка з любов’ю називає дружину хатнім «цензором»). Її ім’ям письменник називав найсимпатичніших героїнь (згадаймо «Приезжего из столицы», «Дворянские выборы» чи «Ганнусю»). Їй-таки він присвятив і свою найславетнішу повість «Маруся». Як згадував Квітчин племінник Валер’ян, Анна Григорівна була «розумна, освічена, але некрасива, вихована згідно з правилами суворої моральності, цілковита пуританка, характеру твердого й замкнутого». Вона пильно стежила за новинками літератури, читаючи журнали «Северная пчела», «Библиотека для чтения», «Сын отечества», «Отечественные записки», «Литературная газета», «Обзор иностранный», «Современник». Її цікавила і французька література, про яку вона дізнавалася насамперед із видання «Journal general de la litterature de France». Не була їй чужою навіть європейська політика, в перипетіях якої вона з особливим співчуттям стежила за долею династії Бурбонів. Принаймні її не раз можна було побачити за читанням легітимістського журналу «La mode». Сама не українка з походження, вона, як писав Микола Костомаров в «Автобіографії», ставилася до всього українського з великою любов’ю. Недаремно Євген Гребінка в листі до Квітки від 13 січня 1839 року назвав її «патріоткою»: «Кланяйтесь вашій дружині-патріотці…» Після того як у 1828 році не стало Квітчиної матері, Анна Григорівна залишилася чи не однією-єдиною близькою йому людиною. І Квітка ніжно любив її до останнього подиху.

То була та сама «щира любов», про яку він розмірковував на початку своєї однойменної повісті. Пам’ятаєте? «От як так одна душа другу знайшла, що як сестри собі рідненькі, як серце з серцем здружилось, та вже їм і не можна нарізно жити, треба їм зійтися, треба їм одно одному втіхою і порадою бути. Такі не довго будуть дожидати: скоро зійдуться, мов давнішні приятелі, буцімто