Читати книгу - "Що таке українська література"

краще стати: польського, московського чи турецького. І хоча би на сміх хто сказав, що покладатися можна тільки на себе, на свій власний меч. Зрештою, що ж тут дивного, коли сам Хмельницький — один із найбільших революціонерів світу — починає промову з того, що протекція для України «не лише корисна, але майже необхідна, бо розсудлива людина чи добрий політик одразу помітить, що саме розташування нашого краю, відкритого навсібіч і незручного для укріплення, робить із нас іграшку незнаної долі й сліпого випадку». Що це? Прокляття географії? Може. Україна — благодатна земля, ласа для чужинців та ще й відкрита з усіх боків: ані тобі високих гір, ані тобі непролазних боліт — усе як на долоні. Та це пояснення насправді нічого не пояснює, бо не тільки ми живемо на рівнині. На рівнині живуть десятки народів. Значить, річ не в географії — річ у нас самих.

І отут я хотів би нагадати вам, дорогий Читачу, ще одну сцену — цього разу з роману Юрія Яновського «Чотири шаблі». Літній вечір. Париж. Сквер навпроти вежі Сен-Жак. На лавці сидять двоє: колишній повстанський маршал Михайло Остюк і таємничий чернець-чужинець. Вони розмовляють про далеку Україну. «У вас, — каже чернець, — добре вміють тільки умирати. Англійські журнали сімнадцятого століття виповнено портретами ваших гетьманів та полковників, військові спеціалісти вивчають їхні походи та переможні бої з поляками й турками, все йде до того, що на сторінку історії випливе новий могутній життєздатний народ, та все раптом летить шкереберть: гетьмани зникають, пропивши всі славні діла, полковники розкішно умирають, четвертовані, колесовані, на кіл посаджені, у мідних биках підсмажені, або стають московськими боярами, кличуть до себе воєвод і — ганьба! — стають рабами, незвойовані, неподолані на полі бою, не примушені силою до покори». «Кажете — добре вмирали?» — Остюк аж нахилився до ченця. «Умирали так, як ніхто в цілому світі не вмирав. У вас є якась гордість смерті…» «Чому ж вони не билися до загину?» «Вони були довірливі, коли ворог хотів їх ошукати, вони були нетривкі там, де треба було перечекати, вони були жалісливі там, де ворог удавав, що просить милості». Так-так, це той самий «героїзм перед лицем поразки», про який напише перегодом Наталя Кононенко-Мойл як про головну прикмету наших козацьких дум — творів величних, неймовірно глибоких, красивих і сумних аж до моторошності. Я би сказав, що наше барокове XVII століття, а може, й ціла історія — це якась прехимерна варіація на тему ars bene moriendi — «мистецтва добре вмирати».

Так чи так, це «вічна» тема «великої Руїни», про яку писали і козацькі літописці, й Шевченко у своєму посланні «І мертвим, і живим…», і Валер’ян Поліщук у статті 1920 року «Як дивитись на мистецтво». Пам’ятаєте? «Найтяжче проходить соціальна революція на Україні, де борються два світи. Україна знову стала на старе історичне місце, де Схід стикається з Заходом, а через те, що Схід і Захід ніколи не можуть поладнати, Україна — «велика Руїна». Проте наш народ хоче бути Сходом, бо «ех oriente lux». Так! Ми тепер Схід, ми хочемо перекинути гнилий Захід, перевернути його банкові контори, як перекинув Христос в єрусалимському храмі міняльні столи з грішми». Саме з таких настроїв і виростала візія Хвильового про «азіатський ренесанс», про Аттилу, який «пройде з огнем і мечем м’ятежною грозою по ланах Європи»… Але ж Хвильовий — невиправний романтик-«вітаїст». Людям, котрі мислили більш прагматично, як-от Сергій Пилипенко, здавалося, що український месіанізм Хвильового — то всього лише «молодечий запал, а не реальні, продумані перспективи». Так-так, «ставка на азіатський ренесанс», писав Пилипенко в 1926 році на шпальтах «Культури і побуту», марна, бо «революційний рух східних народів є лише частка загального, а відродження Сходу — лише знаряддя для перевороту на Заході, і саме з цього у прийдешньому вільного Заходу маємо ми чекати на новий підйом культури, культури вже пролетарської, тимчасом як селянський Схід ще довгі десятиліття нидітиме в азіатчині». Чи не здається вам, дорогий Читачу, що Сергій Пилипенко був «західником», не меншим за Хвильового? Що «психологічна Європа», без якої, як казав Хвильовий, «не обійдуться перші фаланги азіатського ренесансу», була його останньою надією?..

А вже після Другої світової війни гасло «орієнтації на Європу» з новою силою зазвучить у програмних заявах діячів Мистецького Українського Руху. Мабуть, лише мій земляк Іван Багряний був проти всіляких «орієнтацій». «Орієнтації, — казав він у 1946 році, — потребують старці, сліпці й заблукалі. Та ще мавпи». А потому риторично питав: «І чому це Україна неодмінно повинна на когось орієнтуватися? Чому те не обов’язкове для інших, а обов’язкове для України? І хіба мало її й так орієнтують на ту «психологічну» Європу? Хіба, скажімо, цілий соціалізм і комунізм не є теж психологічною Європою?»

Не знаю, як вам, а мені імпонує пафос Багряного. Тим паче, що «орієнтації» на Схід і на Захід проходять по живому тілу моєї Вітчизни. Маю на думці, зокрема, обридлий «міф Збруча», міф про наші «Схід» і «Захід», тобто про те, що Галичина — то одне, а Наддніпрянська Україна — щось інше. І тут я пригадую, як у своїй «Книзі спостережень» Євген Маланюк писав: «…Ми маємо якийсь антиталант у справах міфотворчості, себто творені нами міфи звичайно не лише невдалі, а й позбавлені потрібної їм дози дійсності». І як красномовний приклад поет наводив «міф Збруча» — міф, який суперечив геть усьому, що він знав про Україну. До речі, це Шевченкова тема. Пам’ятаєте його чудові слова з повісті «Прогулянка…»? «Від берегів тихого Дону до крем’янистих берегів швидкоплинного Дністра одна й та сама земля, одна мова, один побут, одне обличчя народу; навіть пісні одні й ті самі. Наче одної матері діти».

Словом, коли я чую розмови наших письменників, учених і політиків про «східняків» і «західняків», про «Україну між Сходом і Заходом», на пам’ять мені приходить один епізод зі старої агіографії. Там чоловік, дивлячись на всілякі напасті, які обступають і його самого, і його рідний край, розгублено питає старого мудреця: «Отче, що нам робити?» «Стій», — відповідає старий. «Та де ж його стояти?» — знову питає той чоловік і чує у відповідь: «Стій там, де стоїш».

Урок 37

ГРИГОРІЙ + АННА

Історія про вічну любов

Чи вірите ви, дорогий Читачу, у вічну любов? Не вірите?.. Ну, що ж — замолоду в неї не вірив і Григорій Квітка-Основ’яненко. Принаймні він навіть гадки не мав женитись. У грудні 1803