Читати книгу - "В сталевих грозах"

Остерігаючись великого випадкового влучання, я відіслав першу й другу чоти назад на позицію, а сам із третьою облаштувався в ямі. Рештки підрозділу, який минулого полудня розмололи на Драконовій дорозі, наганяли на солдатів страх, розповідаючи, що за п'ятдесят кроків окоп загороджує англійський кулемет, і його неможливо обійти. На це ми постановили при першому ж спротиві наскочити зліва й справа на укриття і закидати його променеподібно гранатами.

Нескінченно довгі години чекання провів я в тісній земляній норі, сидячи навпочіпки впритул біля лейтенанта Гопфа. О шостій я підвівся і в тому дивному настрої, що передує будь-якій атаці, зробив останні розпорядження. Тоді з'являється якесь тягуче відчуття в шлунку, перемовляєшся з командирами загонів, намагаєшся жартувати, бігаєш туди-сюди, як на параді перед найвищим командуванням; словом, намагаєшся чимось зайнятися, аби тільки уникнути цих нестерпних думок. Хтось запропонував мені загріту на сухому спирті кружку кави, яка, наче чарами, вернула в мене життя і впевненість.

Рівно о сьомій ми вирушили в узгодженій послідовності довгою шерегою. Драконяча дорога виявилася незайнята; низка порожніх барабанів свідчила, що кулемет, про якого стільки було мови, забрали. Це підняло нам настрій. Ми увійшли в ярок, попередньо я загородив добре обладнаний окоп, що відгалужувався направо, надійним прикриттям. Ярок усе плиткішав, і врешті, коли засірів світанок, ми опинилися на відкритому полі. Ми повернули й увійшли в правий окоп, позначений слідами провального наступу. Дно було вкрите вбитими англійцями та військовим приладдям. Це була Позиція Зіґфрида. Раптом командир ударних загонів, лейтенант Гоппенрат, вихопив з рук бійця рушницю і вистрелив. Він наштовхнувся на англійського вартового, який, пожбуривши кілька гранат, кинувся втікати. Ми пішли далі, але тут же наразились на новий спротив. Ручні гранати летіли з обох боків і лускали з багатократним гуком. Проривні загони пішли в атаку. Міни передавали ланцюжком з рук в руки, снайпери вгніздилися за траверсами, щоби взяти на мушку ворожих метальників, чотні пильнували через загородження, аби не проґавити контратаки, а обслуга легких кулеметів встановлювала їх у сприятливих місцях. Ручними гранатами ми розбивали окоп спереду і прочісували його гвинтівками уздовж. У широкому околі все тепер ожило, цілі рої куль перехрещувалися над нами.

По недовгому бою потойбіч залунали збуджені голоси, і перш ніж ми второпали, що відбувається, до нас уже рушили перші англійці з піднятими руками. Один за одним вони завертали за траверс і під прицілом наших рушниць та пістолетів відстібали пояси. То були самі молоді, кремезні хлопці в новісіньких одностроях. Я пропустив їх з вимогою: «Hands down!»[43] і доручив одному загону відвести їх. Більшість довірливо усміхалися, намагаючись виказати, що не сподіваються від нас нічого нелюдяного. Інші намагалися здобути нашу прихильність, простягаючи пачки сигарет і плитки шоколаду. З усе зростаючою радістю мисливця дивився я на них: ми здобули велетенський улов — шерега не мала кінця. Ми нарахували вже сто п'ятдесят чоловік, а вони все йшли і йшли з піднятими руками. Я зупинив одного офіцера й спитав про подальший перебіг і сили позиції. Він відповідав дуже ввічливо; те, що при цьому стояв струнко, було цілком зайве. Потім він відвів мене до командира роти, пораненого капітана, який перебував у бліндажі неподалік. Я побачив молодого чоловіка приблизно двадцяти шести років, з витонченими рисами обличчя, що стояв з простреленою литкою, спираючись до рами штольні. Коли я представився, він підняв руку, на якій зблиснув золотий ланцюжок, до кашкета, назвав своє ім'я і передав мені свій пістолет. Вже перші його слова показали, що переді мною справжній чоловік. «We were surrounded about»[44]. Йому не терпілося пояснити противнику, чому його рота так стрімко здалася. Ми порозмовляли французькою про різне. Він розказав, що в сусідньому сховищі лежить група німецьких поранених, за якими доглядають його люди. Коли я поцікавився, наскільки міцно лінія Зіґфрида утримується позаду, він ухилився від відповіді. Після того, як я пообіцяв відпустити його та інших поранених, ми попрощалися, потиснувши один одному руки.

Гоппенрат стояв перед штольнею і доповів, що ми взяли близько двохсот полонених. Не так вже й зле для роти у вісімдесят бійців. Виставивши пости, ми розгледілися у здобутій траншеї, в якій було повно зброї та обладнання. На постерунках лежали кулемети, міномети, ручні й мінометні гранати, польові фляги, хутряні камізельки, прогумовані плащі, плащ-палатки, м'ясні консерви, мармелад, чай, кава, какао й тютюн, пляшки з коньяком, інструменти, пістолети, ракетниці, білизна, рукавиці — словом, усе, що тільки можна собі уявити. Як старий вожак ландскнехтів, я оголосив коротку перерву на грабунок, щоб дати бійцям час перепочити й підібрати собі якісь добрі речі. Та й сам не втримався від спокуси замовити собі на вході до штольні невеличкий сніданок і набити люльку хорошим англійським морським тютюнцем, поки шкрябав рапорт командирові батальйону.

Через пів години ми в піднесеному настрої — не заперечуватиму, що англійський коньяк цьому немало посприяв — знову вишикувались і від траверси до траверси взялися пробиратися вздовж Лінії Зіґфрида.

З одного вкопаного в траншею блокгауза по нас ударив вогонь, і ми, щоб розгледітися, вийшли на найближчий постовий поміст. Поки ми обмінювалися кулями з його мешканцями, одного бійця, мов невидимим кулаком, пожбурило на землю. Куля пробила шов його каски й проорала довгу борозну в черепі. Мозок здіймався і опускався в рані від кожного поштовху крові. Попри те, він міг самостійно вертатися назад. Я ще був змушений наказати йому залишити ранець, який він цілковито поважно збирався взяти з собою; я заклинав його йти дуже повільно й обережно.

Я закликав добровольців зламати спротив атакою у відкритому полі. Люди нерішуче перезиралися; і тільки один незґрабний поляк, котрого я завжди мав за недоумка, виліз з окопу й тяжко почалапав просто на блокгауз. На жаль, я забув ім'я цього простого чоловіка, який навчив мене, що ніколи не знаєш людину, доки не побачиш її в небезпеці. Отож тепер вже й фенрих Нойперт зі своїм загоном вибрався на барикаду, в той час як ми рушили траншеєю. Англійці випустили кілька пострілів і дременули, залишивши блокгауз напризволяще. Один зі штурмовиків повалився на бігу, всього за кілька кроків до мети, лицем до землі. Він дістав один з тих пострілів у серце, від яких вбитий простягається й лежить, ніби вві сні.

Намагаючись пробитися