Читати книгу - "Сонячний Птах"

– Окей, – погодився я, хоч на це й не було потреби, у спробі зберегти бодай номінальний контроль над своєю знахідкою. – Ми відкриємо, але тільки один із них.

Мене опанувало боягузливе відчуття полегкості, що хибне рішення ухвалене не мною. Але ж і я згорав від нетерпіння довідатися, що там зберігається у глеках.

Глек стояв у центрі стола в будинку нашого складу. За вікнами вже настала ніч, але все освітлення в домі було увімкнене. Ми з’юрмилися навколо стола, Саллі, Рал, Леслі і я. Тінус ван Вуурен досі був у печері, хоч його статус змінився – тепер він був не гірничим інженером, а сторожем. Лорен вирішив поставити двадцятичотиригодинну озброєну охорону біля тунелю, і першим виконувати цю роль доручили Тінусу – поки не знайдемо інших і не змінимо його.

Крізь тонку стіну в хатині я міг чути голос Лорена, й він кричав у мікрофон рації:

– Пилосос. Пи-ло-сос! ПИЛОСОС! П, як у слові «природа», Л, як у слові «ліжко». Правильно – пилосос! Ви знаєте ту важку модель, якою користуються для очистки фабрик? Надішліть дві. Зрозуміли? Добре. А тепер я хочу, щоб ви звернулися до Робсона, начальника служби безпеки в компанії «Діамантові шахти Стервесанта». Нехай надішле мені своїх двох найкращих людей, з півдесятком охоронців банту. Так, правильно. Так, я хочу, щоб вони були озброєні.

Ніхто з нас не звертав уваги на голос Лорена, ми всі зачаровано прикипіли поглядами до глиняного глека.

– Хай там як, а золота в ньому немає, – упевнено сказав Рал. – Він не досить важкий.

– Немає в ньому й рідини – ні вина, ні олії, – висловила свою думку Леслі.

І ми знову поринули в мовчанку. Глек приблизно вісімнадцять дюймів заввишки й великий в обхваті, як ті посудини, в яких зберігають солоні огірки абощо. Виготовлений із неполив’яної червоної глини, без написів і без орнаментальних прикрас, кришка схожа на кришку заварного чайника з шишкою вгорі, за яку беруться, щоб її відкрити. Він був запечатаний якоюсь чорною субстанцією, мабуть, смолою або воском.

– Повантажте всі ці речі завтра вранці на «дакоту» в першу чергу, ви мене чуєте? – Лорен досі був заклопотаний по той бік стіни.

– Я хочу, щоб він там поквапився, – нетерпляче заворушилася Саллі. – Я помираю від бажання якнайскоріше з’ясувати, що там є.

Несподівано я відчув страх. Я не хотів з’ясовувати, що там є, – я не хотів знайти в цьому глечику африканське просо або якесь інше тубільне зерно. Я чув, як мої критики виють, наче вовки десь в африканських лісах. Несподівано мене опанував сумнів щодо мого передчуття про велике відкриття, і я сидів на краєчку стільця, сумно потираючи свої брудні руки й тупо дивлячись на глечик. Можливо, Лорен мав рацію, можливо, нам також доведеться повторити його вигук: «І це все?»

Ми почули, як у радіорубці Лорен закінчив давати розпорядження й за хвилину прийшов на склад. Він ще був брудний після праці в тунелі, і його золоте волосся стало жорстким від пилюки й висохлого поту. Проте бруд і скуйовджене волосся надавало йому романтичної зовнішності, хвацького вигляду пірата давніх часів. Він стояв у дверях, засунувши великі пальці за пояс, і вся наша увага була прикута до нього. Він усміхнувся до мене.

– Ну ж бо, Бене. Що ти там маєш для нас? – запитав він, неквапно перетнув кімнату й став за моїм плечем.

Інстинктивно інші підступили ближче, з’юрмившись у тісне коло навкруг мене, і я взяв хірургічний скальпель і приклав його лезо до стику кришки із глеком.

Перший доторк підказав мені, що мій здогад правильний.

– Це бджолиний віск, я думаю.

Я ретельно його обшкріб, потім відклав скальпель убік й обережно спробував підняти кришку. Вона піддалася з дивовижною легкістю.

Усі голови нахилилися вперед, але перший погляд на вміст череп’яної посудини розчаровував. Якась аморфна речовина, що їй час надав брудного жовто-коричневого кольору.

– Що це? – запитав Лорен у своїх експертів, але ніхто з нас не міг йому відповісти.

Я не знав, чи бути мені розчарованим, чи відчути полегкість. Безперечно, це не збіжжя.

– Воно пахне, – сказала Саллі.

Від глека ширився неприємний, але знайомий запах.

– Я знаю цей запах, – сказав я.

– І я теж, – підтримала мене Леслі.

Ми дивилися на глечик, намагаючись збагнути, що то може бути за запах. Потім я несподівано пригадав:

– Воно пахне, як вичинена шкіра.

– Справді так, – погодилася Саллі.

– Шкіра? – перепитав Лорен.

– Подивимося, – сказав я й акуратно поклав глек на бік, так щоб отвір дивився на мене.

Обережними рухами я витягував із глечика те, що в ньому було. Мені відразу стало очевидно, що він мав у собі якусь циліндричну за формою річ, тверду і ламку.

Було схоже, що та річ приліпилася до внутрішньої поверхні глека, але я обережно її крутнув, і з таким звуком, із яким рветься папір, вона зрушила з місця. Я повільно витяг її з глечика, й, коли вона з’явилася, навколишня публіка вдалася до коментарів.

– Це довга і кругла річ.

– Схожа на ковбасу.

– Й загорнута у тканину.

– У полотно, я сподіваюся.

– Хай там що, а ця тканина виткана. Тому про культуру банту тут вочевидь не йдеться.

– Тканина зогнила, вона розпадається на клапті.

Я поклав загадкову річ на стіл і коли пильно придивився до неї, то зрозумів, що всі мої мрії стали реальністю. Я знав, що це таке. Скарб, який годі порівнювати із золотом та діамантами, що їх сподівався знайти Лорен. Я швидко подивився на Саллі, аби з’ясувати, чи вона зрозуміла, вираз її обличчя був зацікавлений, але спантеличений. Потім її очі зустрілися з моїми, і моє торжество, певно, було очевидним.

– Бене! – вигукнула вона, все зрозумівши. – Невже справді? О, Бене, цього не може бути! Відкрий його, чоловіче! О, ради Бога, відкрий!

Я взяв у руки пінцет, але мої руки надто тремтіли, щоб я міг працювати. Я стиснув пальці в кулаки й кілька разів набрав повні груди повітря, щоб заспокоїти кров, що гупала мені у вуха.

– Дайте-но я це зроблю, – сказав Рал і простяг руку, щоб узяти в мене пінцет.

– Ні!

Я відсмикнув руку з пінцетом. Я, либонь, ударив би його, якби він наполягав. Побачив вираз шоку на обличчі Рала, бо він ніколи раніше не зустрічався з нестямою, що клекотіла у глибинах мого нутра.

Усі вони чекали, поки я знову здобув контроль над своїми руками. Потім обережно розмотав ламку жовту тканину, якою був обмотаний циліндр. Побачив,