Читати книгу - "Сонячний Птах"

– Бене! – прошепотіла вона. – Я щаслива за тебе.

І я побачив, що вона плаче, великі блискучі сльози повільно котилися по її щоках. Саме це вплинуло на мене, я певен, якби вона не заплакала, я зумів би зберегти спокій, але несподівано мої очі теж защеміли, а мій зір затуманився вологою.

– Дякую тобі, Сал, – сказав я, і мій голос ледве пробився крізь сльози в ніс.

Коли я відчув, як краплі потекли по щоках, я змахнув їх сердитою рукою й поліз шукати хусточку. Я висякав носа з таким звуком, яким сурмач кличе в бій, а моє серце співало так само гучно.

Це був туго скручений циліндричний сувій шкіри. Зовнішні кінці сувою були посічені та з’їдені процесом розкладання. Проте його решта дивовижним чином збереглася. Рядки письма бігли як рядочки маленьких чорних комах по всій довжині сувою. Я відразу впізнав ті символи, ідентифікувавши окремі літери пунічного алфавіту. Усе було написано скорописним пунічним письмом. Тридцять рядків на сувої стародавньої шкіри. Я не розумів цієї мови, тому знову подивився на Саллі. Це була її спеціальність, вона працювала з Гамілтоном в Оксфорді.

– Сал, ти можеш це прочитати? Про що тут ідеться?

– Це карфагенська мова, – сказала вона з цілковитою впевненістю. – Пунічна!

– Ти впевнена? – запитав я.

У відповідь вона прочитала голосом, який досі був здавлений і приглушений слізьми: «Сьогодні в Опет прийшов караван із…» – вона завагалася, – цей уривок розібрати важко, але далі все зрозуміло: «Сто двадцять сім пальців чистого золота, десята частина з яких…»

– Що тут, у біса, відбувається, – запитав Лорен. – Що все це означає?

Я обернувся до нього.

– Це означає, що ми знайшли архіви нашого міста – зовсім неушкоджені й такі, що їх можна розшифрувати. Ми маємо в нашому розпорядженні всю історію цього міста, нашої мертвої цивілізації, написану самими людьми їхньою власною мовою. Їхніми власними словами.

Лорен витріщився на мене. Було очевидно, що важливість нашого відкриття ще не дійшла до нього.

– Це, Ло, те, про що мріє кожен археолог. Це докази в їхній абсолютній формі, в найдеталізованішій і найбільш опрацьованій формі.

Він, схоже, досі нічого не зрозумів.

– Прочитавши лише один рядок цього письма, ми незаперечно довели існування народу, який розмовляв і писав стародавньою пунічною мовою Карфагена, який торгував золотом, який називав своє місто Опетом, який…

– І це повідомляється лише в одному рядку письма, – втрутилася Саллі. – Тут є тисячі глеків, і в кожному зберігається сувій письма. Ми довідаємося про імена й про діяння їхніх царів, про їхню релігію, їхні церемонії…

– Про їхні битви та їхні прагнення, про те, звідки вони прийшли та коли.

Я перехопив у Саллі словесний м’яч, але не менш спритно вона повернула його собі:

– І куди вони прийшли та що їх туди привело!

– О Боже! – Лорен нарешті зрозумів. – Адже це саме те, що ми шукали з тобою, Бене. Уся та клята незрозумілість тепер прояснена й об’єднана в щось одне.

– Уся наша праця! – підтвердив я. – Й ось перед нами її результат.

Але в годину мого тріумфу, в зеніті моєї кар’єри, коли нічого мене не чекало попереду, крім слави й блискучого успіху, доктор Саллі Бенатор примудрилася створити навколо мене атмосферу моторошного краху.

Ми сиділи в тісному колі навколо сувою, натхненно розмовляючи.

То була одна з тих розмов, які можуть закінчитися лише рано вранці, бо пляшку «Ґлен Ґранта» ми вже спорожнили, наші горлянки були добре змащені, й слова прослизали крізь них, не зустрічаючи жодного опору.

Саллі переклала весь текст, який було видно на сувої. То була розповідь про торгівлю в місті, перелік товарів і цін, наповнений цікавими згадками про місця та людей.

«Двадцять великих амфор із червоним вином із Зенґу доставлено Габбакуком Лалом, десята частина яких належить Великому Леву».

– Що то за Великий Лев? – запитав Лорен – то прокинувся його мисливський інстинкт.

– Великий Лев – найвищий ступінь, – пояснила Саллі. – Мабуть, таким був титул царя або губернатора міста.

«З трав’яних морів півдня сто дев’яносто два великих слонових бивні вагою двісті двадцять один талант, із яких десята частина належить Великому Леву, а решту відправлено на біремі Аль-Муаб Адбма».

– А скільки важить талант? – запитав Лорен.

– Близько п’ятдесяти шістьох фунтів.

– Боже мій, це понад десять тисяч фунтів в одному вантажі, – присвиснув Лорен. – Вони мали бути великими мисливцями.

Ми детально обговорили кожен рядок тексту, який був відкритим, і знову нетерпіння Лорена вийшло на поверхню.

– Розгорнімо ще трохи, – запропонував він.

– Це робота для експерта, Ло. – Я з жалем похитав головою. – Цю шкіру було згорнуто в рулон близько двох тисяч років тому. Вона така суха й така ламка, що розпадеться на шматочки, якщо розгорнути її неправильно.

– Так, – погодилася зі мною Саллі. – Мені знадобляться тижні на те, щоб розгорнути один сувій.

Її самовпевненість мене приголомшила. Її практичне знання палеографії та стародавніх рукописів обмежувалося трьома роками роботи третьою асистенткою Гамілтона, і я вельми сумнівався, що їй доводилося багато працювати над збереженням і підготовкою шкіряних або папірусних сувоїв. Вона читала пунічні тексти з тим самим апломбом, із яким десятирічна школярка читає Шекспіра, й вона вважала очевидним, що саме вона матиме повний контроль над одним із найбільших зібрань стародавніх текстів, будь-коли відкритих.

Вона, либонь, прочитала вираз мого обличчя, бо на її обличчі промайнув вираз тривоги.

– Ти ж мені доручиш виконати цю роботу, чи не так, Бене?

Я спробував максимально пом’якшити свою відповідь, я нікому не люблю завдавати прикрості, а надто жінці, яку кохаю.

– Це грандіозна й дуже важка робота, Сал. Я думаю, нам слід спробувати залучити до неї когось такого, як сам Гамілтон або Леві з Тель-Авіва чи навіть Роджерс із Чикаґо. – Я побачив, як її обличчя розпадається на шматки, її губи опустилися й тремтіли, очі потемніли, і я поквапно додав: – Але я переконаний, що ми влаштуємо тебе першим асистентом до того, хто виконуватиме цю роботу.

На п’ять секунд запала мертва мовчанка, й протягом цього часу розпач Саллі швидко перейшов у сліпий усеохопний гнів. Я бачив, як він накочується, мов чорна хмара перед грозою, але був безпорадний відвернути його.

– Бенджаміне Кейзин, – почала вона з оманливою лагідністю в голосі. – Ви найзавершеніший мерзотник з усіх тих, яких мені доводилося бачити. Протягом трьох важких для мене років