Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

Та ба, я зле порозумів тих місцевих хлопців. Пиво було по п’ять центів тільки в одному барі на все місто, і ми до нього не втрапили. Але той, куди ми ввійшли, був цілком пристойний. Гоготіла благословенна грубка, розжарена аж до білого; стояли крісла з очеретяними сідалами, і був там ще не надто приязний хазяїн, що призро витріщився на нас. Чоловік не годен без угаву як день, так ніч лишатися вдягненим, їздити під дощем із сажі й жужелиці, спати де попадя і зберігати при тому добрий «фасад». Наші фасади безумовно промовляли проти нас; та що нас це обходило? У мене в штанях лежали гроші.

— Пару пива, — кинув я недбало хазяїнові, і поки той націджував, ми зі Шведом поспирались на прилавок, потайки пориваючись до крісел біля грубки.

Хазяїн поставив перед нами два пінявих кухлі, і я гордо виклав десять центів. Ну, а я був готовий на все. Як тільки мені стало б ясно, що помилився в ціні, я б одразу видобув ще десять центів. Дарма, що потім лишився б із самим п’ятаком у кишені, чужинцем в чужому краю. Все одно я б заплатив. Та хазяїн бару не дав мені того зробити. Тільки-но він уздрів мій десятицентовик, та як не вхопить обидва кухлі, по одному в кожну руку, і шубурх тим пивом у зливальницю поза прилавком. Та ще й злісно глянувши на нас, крикнув:

— У вас носи коростяві! Носи коростяві! Носи коростяві! От що!

Ані я, ані Швед корости не мали й слідно. З носами в нас усе було гаразд. Прямий сенс його слів був нам невтямки, та переносний був ясний, як день: наш вигляд не припав йому до вподоби, а пиво запевне йшло по десять центів за кухоль.

Я сягнув до кишені й виклав на прилавок ще десять центів, немов між іншим зауваживши:

— О, я думав, це п’ятицентова забігайлівка.

— Тут твої гроші не годяться, — хазяїн штовхнув обидві монети через прилавок до мене.

Скрушно вкинув я їх назад до кишені, скрушно позирнули ми до благословенної грубки та крісел і скрушно вийшли через двері на морозяну ніч.

А як ми виходили, хазяїн бару, все ще яро блимаючи очима, крикнув нам навздогін:

— У вас носи коростяві, от що!

Відтоді я побачив чимало світу, побував у чужих країнах, гортав чимало книжок, сидів не в одній лекційній залі, а проте й до сьогодні, хоч і як пильно та довго мусував над тим, так і не здолав розгадати загадкового вислову хазяїна бару з Іванстона, штат Вайомінг. З носами в нас усе було таки справді гаразд.

Спали ми тої ночі зверху казанів на електростанції. Як ми нагибали ту «кимару», не можу згадати. Мали десь просто прибитись до неї інстинктивно, як до водопою копі чи поштові голуби до рідного голубника. Але та ніч не лишила по собі приємних спогадів. З десяток волоцюг уже позалазило на казани передніше за нас, а для всіх там було занадто варко. Та ще і механік не давав постояти внизу. Не лишав нам іншого вибору: хоч казани, хоч сніг надворі.

— Казав, що хочеш спати, так спи ж, коротеча на тебе, — мовив він до мене, коли, очемерідий та розімлілий від жароти, я зійшов униз до кочегарки.

— Води, — пролебедів я, перехапуючи дух та змахуючи піт з очей, — води.

Він тицьнув на двері й запевнив, що десь там унизу, в чорному мороці, я знайду річку. Я подався до річки, заблукав у темряві, запорпався у дві-три кучугури, облишив шуканину і повернувся напівзамерзлий на верх казанів. Відтанувши, я відчув ще дужчу спрагу. Бурлацтво довкола стогнало, скімлило, хлипало, зітхало, сопло, хекало, переверталося, підкидалося, шарпалося в тяжких муках. Ми були наче ті пропащі душі, що смажаться у пеклі, а механік, чисто Сатана в людській подобі, не лишав нам іншого вибору, хіба що кацубнути надворі. Швед сидів і шпетив на всю губу людський потяг до мандрівок, що підстирив його вдаритись у забрід на такі муки.

— Як вернусь до Чікаго, — постолакав він, — знайду собі роботу і триматимусь її, аж доки пекло кригою візьметься! А тоді знов повіюся по світі.

Мов на глум, другого дня, коли дорогу попереду розчистили від уламків аварії, ми зі Шведом виїхали з Івенстона в льодовниках «помаранчевого спеца», швидкого товарного поїзда з плодами сонячної Каліфорнії. Через морози льодовники були порожні, але нам від того вони не потеплішали. Залазили ми до них через ляду на даху вагона; льодовники ті були пороблені з оцинкованого заліза і під таку морозяну погоду торкатись до них було мало приємності. Ми лежали там, тремтіли та тряслися і, вицокуючи зубами, радили раду, та й врадили: зоставатися в льодовні день і ніч, доки не виді станемося з цієї негостинної високорівні в долину Міссісіпі.

Але їсти ж однаково щось треба, і ми вирішили в кінці дільниці розкинути ногами по харч і мерщій назад у льодовники. До містечка Грін-Рівер ми приїхали пізно пополудні, хоч для вечері ще зарано. Пора перед їдженням найгірша, щоб «калатати» в тильні двері; та ми зібралися з духом, і, коли товарняк заїхав у парк, прожогом спустились бічною драбиною, і бігма до будинків. Зараз же ми й розлучились, але домовилися зійтися у льодовнику. Спершу мені не повелось, та врешті з двома «подачками» за пазухою я метнувся до поїзда. Той вагон-холодник, де ми змовилися зустрітись, уже проминув і аж за півдесятка вагонів позад нього я вчепився за бічну драбину, поквапом видерся на дах і стрибнув у якийсь льодовник.

Та з гальмового вагона мене вгледів гицель і на першій же зупинці, Рок-Спрінгс, через кілька миль, встромив голову до мого льодовника й гукнув: «Скок на пісок, жабин ти сину! Скок на пісок!» Та й ухопив мене за барки і виволочив геть. Я собі скок на пісок, хіба мені що, а помаранчевий спец разом зі Шведом покотився далі без мене.

Засніжило, насувалась холодна ніч. Як смеркло, я шаснув туди-сюди по станції, знайшов порожній вагон-холодник і заліз усередину, не в льодовник, а таки в самий вагон. Я з розмаху засунув важкі двері, і їх краї, облямовані смугами гуми, щільно закубрили вагон. Стіни були грубі, холод ніяк не міг продертися зназовні. Однак усередині було не тепліш, як надворі. Проблема полягала в тому, щоб нагріти вагон.