Читати книгу - "Сучасна польська повість"

— Алеку, заграй нам на гармонії, — попросила дівчинка.

— Що?

— Ну, яку-небудь колядку.

— Не знаю, чи зумію. Я так давно не грав…

— А ти спробуй. Ну, будь ласка…

Відмовити було важко, тим більше, що Юлію підтримали обидві сестри і пані Марта, не міг я їм відмовити, хоч і дуже добре знав, чим скінчиться моя гра. Пані Марта вже відшукала в шухляді буфета губну гармонію, старанно витерла з неї порох і, вручивши її мені, вернулась на своє місце; в кімнаті знов запала тиша, чути було тільки тихе потріскування свічок та завивання хуртовини за вікнами. Я був мов не свій і ніяк не наважувався почати, судома стискала горло, перехоплювала подих, я все гаявся, почуваючи болісну роздвоєність і збентеження, які, напевно, охопили б кожного, кому довелося б грати через дві години після того, як перед очима в нього загинула людина. Не так-то легко було перебороти себе, та не могли ж вони чекати без кінця, і я несміливо заграв мелодію добре відомої колядки «Серед нічної тиші». Але ніхто не співав, у кімнаті, як і досі, панувало мовчання, я зиркнув на пані Марту — вона беззвучно плакала; я знав, що так буде, знав ще тоді, як мене вмовляли заграти, але все ж не думав, що ці тихі сльози, це мовчання і сама мелодія так легко виведуть мене з рівноваги. Гострий, нестерпний біль раптом здушив мені горло, так, що я насилу міг звести дух, я пробував притлумити це почуття, але воно було сильніше за мене, я обірвав мелодію на половині такту і, вставши з крісла, тремтячим голосом сказав:

— Ні! Не можу. Справді, не можу сьогодні грати…

Пані Марта кивнула мовчки; ще деякий час вона сиділа задумана, а потім пішла в кухню, незабаром вийшли й дівчатка. Залишившись сам, я знов сів у крісло, простяг ноги, голову відкинув на м’яку спинку і, заплющивши очі, з насолодою подумав про те, що скоро ляжу спати. Я смертельно втомився й чекав сну, як порятунку; напівлежачи в кріслі, обважнілий і безвладний, я дивився з-під примружених повік на ялинку, осяяну жовтим полум’ям свічок, прислухався до звуків, що долинали з кухні, ловив ухом гомін притишених голосів, плюскіт води, брязк посуду і дзвякання приборів, обережні кроки дівчаток, і враз, хоч мене вже помалу охоплювало заціпеніння, відчув несподіваний приплив радісного заспокоєння — я був дома, в безпеці, серед близьких людей, які оточували мене ніжністю й піклуванням, що відчувалися на кожному кроці, в кожному русі; мені було хороше, огорнутий теплою сутінню, повною тихих шерехів, я втішався цими хвилинами, піддавшись чарам цього вечора, що все більш віддаляв мене від подій минулого дня. В якусь мить мені згадалась Ева, дівчина, з котрою ми познайомилися в поїзді й домовилися зустрітись, але я подумав, що навряд чи піду на це побачення, мені не хотілось починати все спочатку, і ще я подумав, що коли, незважаючи на всі свої сумніви, все-таки вирішу не поривати цього знайомства, то не дозволю втягти себе в ту гру, котру жінки так любили, — безплідну гру, яка заповняла порожнечу їхнього позбавленого мети існування і правила якої я вже так добре знав. Ця гра тільки спустошувала душу, а мені потрібно було так багато сил, щоб здійснити майбутні задуми, покликання моє все настійливіше нагадувало про себе, я нетерпляче ждав тієї хвилини, коли знов опинюся в тісній мансарді, серед мольбертів і розставлених попід стінами ще не висохлих полотен, у своїй маленькій майстерні, повній книжок, старих літографій і гравюр, наскрізь просяклій терпким запахом скипидару та олійних фарб. Але я знав, що мине ще чимало часу, перше ніж я зможу розпрощатися з професією комівояжера смерті, — я, людина, приречена на смерть, розшукувана всіма поліцейськими службами країни, невпинно переслідувана, людина, яку силкуються загнати в пастку, а вона люто відбивається від своїх переслідувачів, мов зацькований дикий звір.

Я думав ще про всяку всячину, але думки мої ставали все більш млявими, картини пережитих цього дня подій то наринали, то відпливали, наче морські хвилі, в голові злегка шуміло, я чув тихе потріскування свічок на ялинці й розплющив очі, щоб перевірити, чи вони не догоріли, — ні, ще тільки згоріли до половини, — заспокоївшись, я з полегкістю стулив повіки і враз провалився в сон.

VII

СВЯТВЕЧІР: ПОЧАТОК ШЛЯХУ

Мене розбудив обережний стук у двері; розплющивши очі, я здивовано оглянувся навколо і в першу хвилину спросоння ніяк не міг зрозуміти, де я і що зі мною, але, коли знов постукали, побачив бліду смугу світла, що перетинала всю кімнату, тьмяно освітлену миготливими зблисками вуличного ліхтаря, вузьке високе вікно з грубими гратами, заставлені меблями зловісно темні кутки і величезне дзеркало в позолоченій рамі у стилі барокко; з нього на мене дивилось худе довгасте обличчя з гострими рисами — нерухома маска, на якій холодно поблискували сірі очі. Я насупив брови, обличчя в дзеркалі зворухнулось, якусь мить я допитливо, з цікавістю розглядав його, немов бачив уперше, і враз мене охопило дивне почуття — відбите в дзеркалі обличчя здалося чужим, я вдивлявся в нього жадібним поглядом, шукаючи бодай найменших слідів пережитих тривог, хвилювань і мук, повинні ж були вони лишити на ньому свою печать, але в півтемряві бачив тільки невиразний його обвід та нерухомий блиск очей, в яких прозирала знов пробуджена настороженість. За хвилину вдруге почувся тихий стук у двері, я полічив удари — їх було сім, тоді повільно встав, відсунув стілець, обережно підійшов до дверей, витяг з кишені пістолет, повернув ключ у замку і, штовхнувши коліном двері, одразу відскочив назад.

У коридорі в яскравому світлі електричних лампочок стояв Грегори і приязно всміхався.

— Що сталося? — спитав я. — Де Монтер?

— Я щойно з ним говорив.

— Він був тут?

— Ні. Дзвонив.

— І що сказав?

— Звелів переказати вам, що вони зараз прийдуть.

Я глянув на годинник — за десять шоста, Монтер мав бути в «Какаду» рівно о п’ятій, напевно, виникли якісь непередбачені перешкоди,