Читати книгу - "Будинок з привидами"

належить робити. Від Полевого я метнувся в міську лікарню, але там мені сказали, що лікар Гутентаг у відпустці. Цілу годину я бродив по алеях бульварчика на Дзвіничній біля його будинку, — я думав зустріти Євгена Карловича на вулиці, але його, як на гріх, не було; тоді я наважився і потяг ручку дзвінка біля його дверей. Відчинила мені дочка Євгена Карловича, дуже гарненька чорнява дівчина Іда. Вечорами вона любила стояти біля паркана лікаревого будинку, і я не раз нишком задивлявся на її смугляве, різко окреслене обличчя з високо піднятими бровами. Зараз Іда відчинила мені двері і, відповівши на мій уклін, так уважмо подивилася на мене, що я відчув, як швидко червонію.

— Що вам, товаришу? — спитала Іда.

Вона помітила моє збентеження. Я бачив далеку, сховану посмішку в її великих карих очах.

— Мені… до… Євген Карлович дома?

— Євген Карлович у відпустці і зараз не приймає.

— Та я не на прийом, а я… скажіть йому, що це Манджура питає. Лікар знає… Я в нього в лікарні лежав…

Іда пішла до дверей, залишаючи мене в прийомній самого, але біля дверей вона швидко повернулася на високих каблучках і, ще уважніше розглядаючи мене, спитала:

— Як ви сказали — Манджура? Це не вас бандити гранатою поранили?

— Мене… — признався я не без задоволення.

— Татку! — голосно закричала Іда з прийомної.

Вона сиділа в батьковому кабінеті весь час, поки я просив лікаря дозволити мені працювати в ливарні. Лікар написав папірець до Полового про те, що я вже зовсім здоровий. Я ніс цей папірець у фабзавуч і цілу дорогу думав, що Іда, мабуть-таки, закохалася в мене. Ще, чого доброго, мучитися почне, візьметься писати різні розчулені записки.

З довідкою Гутентага я потрапив у ливарню, і Козакевич, єдиний наш інструктор, став з місця в кар'єр навчати нас формовки. Цілі дні ми повзали під керівництвом Жори по вологому піску, видавлюючи в ньому колінами круглі ямки, — ми відформовували маховики для соломорізок, букси для возів і дверцята для грубок. Спочатку мені здавалося пустощами те, що ми робимо: подумаєш, робота — копатися, неначе пацан, у піску і бабки робити. Але потім, коли став наближатися день першої відливки, формовка здавалася мені дедалі цікавішою. Я вже потроху починав розуміти, чому так ніжно треба витягати вгору дерев'яні моделі, для чого так старанно треба пригладжувати стальною гладилкою кожен помітний горбочок на краях форми, навіщо треба вимітати кожну порошинку з глибоких темних канавок, які залишають у піску виступи моделі.

Я розумів, що формовка — це ще не головне, не найцікавіше, що найголовніше і найцікавіше буде попереду, коли почнеться відливка. Ось чому зараз, коли прийшов цей довгожданий день, я стежив за кожним кроком Козакевича і чекав, що ж буде далі.

Далеко, по той бік майдану, де поряд з заводом «Мотор» містився наш фабзавуч, розмірено вистукував заводський двигун. Там, у фабзавучі, вчилися зараз слюсарі, токарі, столяри, там, натискаючи ногою на педаль, крутив токарний верстат Маремуха, виточуючи на ньому з сухого ясена ручки для інструмента, там, на другому поверсі, зараз випилювала борідки ключиків Галя. Шумно там було тепер, у передобідній час, а у нас в ливарні стояла тиша, і чути було в цій тиші, як потріскують дрова на дні вагранки. Соснові тріски вже догоряли, вогонь охоплював тепер великі сухі поліна.

Жора Козакевич подивився на вагранку й сказав:

— Василю! А скажи-но мотористам, хай дають повітря, а сам з хлопцями сідай снідати.

Я вскочив у сусідню кімнату і зривистим голосом крикнув:

— Пускайте мотори!

Низенький інструктор-механік Гуменюк поколупався трохи біля старого автомобільного мотора системи Пежо і, натужившись, завів його ручкою. Мотор чхнув раз-вдруге і, нарешті, заторохтів, наповнюючи кімнату синюватим бензиновим димом. Поруч на дерев'яній підставці підносилася емальована, наполовину облуплена ванна з погнутими краями. Від неї до мотора тяглися довгі гумові шланги. За звичайний автомобільний радіатор місцевий комунгосп заправив дуже дорого, тоді Полевой і Гуменюк пристосували для охолодження мотора цю ванну. Вони знайшли її серед усякого мотлоху в дворі колишнього воїнського присутствія на Дзвіничній вулиці. Кажуть, що вона колись належала графині Рогаль-Піонтковській.

Мотор працював здригаючись, чхаючи і скоро потяг у себе воду; вода забулькотіла у ванні, і Гуменюк задоволено посміхнувся, зняв картуз і витер свою мокру лисину.

Біля мотора з поважним виглядом стояв Сашко Бобир. Він рахувався за слюсарною майстернею, але працював на розбірці автомобільних моторів, і його разом з Гуменюком на час відливки Полевой прислав до нас у ливарню. Сашко тримався звисока, він майже не розмовляв з нами, ливарниками. Зараз, помітивши, що я не відриваючись стежу за мотором, Сашко робив вигляд, що він уже все розуміє в моторі. Він схопив шматину, витер маслянисті боки корпусу мотора, озирнувся і поважно спитав у інструктора:

— Можна пускати вентилятори, товаришу Гуменюк?

Інструктор кивнув головою, і Сашко солідно, не поспішаючи перевів важелем обидва паси, які йдуть від мотора до вентиляторів, на робочий хід. Чорні, схожі на равликів, обидва вентилятори затремтіли, завертілися, косі їх лопаті зразу погнали повітря до вагранки. Тепер уже тут було нецікаво.

Я помчав у ливарню. Гуркіт мотора тут чути було вже менше. Повітря, шиплячи, вривалося по трубах всередину вагранки; полум'я загойдалося, спочатку здалося, що від сильного струменя повітря воно загасне, але потім швидко його язики метнулися вгору, жадібно спалюючи дрова і пробиваючись до чорних брил коксу, придавлених важким грузом чавуну. Крізь сині скельця у вічках вагранки видно було, як рветься вгору полум'я, — дуття було сильне, справжнє, і я побачив по обличчю Жори, що наш інструктор задоволений.

Він весело озирнувся і, засукуючи по лікті рукава брезентової куртки, сказав нам:

— Ану, снідати, чемпіони! Ще надивитеся.

Ми посідали у вільному кутку ливарні поруч Жори прямо на вогкому піску і, позираючи на вагранку, яка вся гуготіла, почали снідати. Хліб, намазаний маслом і медом, хрустів на зубах, — як я його не загортав у напір, завжди дрібні зернятка пісну попадали на хліб, але це вже стало звичним. Жора Козакевич держав у великій мускулистій руці шматок сала. Зчистивши в нього складаним ножиком сіль, Жора почав їсти сало, як їдять яблука, великими шматками. Жора відкушував шматки сала зубами, хоч у руках у нього був ножик; він так трудився, що великі жовна бігали під смуглявою шкірою на щоках. Я дивився на Жору, на його великі, трохи волосаті руки — прямо не руки, а клешні — і згадував, як одного разу Жора поборов заїжджого чемпіона стального затиску Зота Жегульова. Я пишався тим,