Читати книгу - "Сендвіч із шинкою"

«Схрестіть тяглового коня зі скакуном і отримаєте виродка, що не має ні сили, ні швидкості. Нова Вища Раса постане завдяки цілеспрямованій селекції!»

«Не буває хороших чи поганих війн. Єдина погана річ у війні – це поразка. Усі війни велися за так звану благу Мету з обох сторін. Та лише Мета переможця входила в історію як Шляхетна. Питання не в тому, хто хороший, а хто поганий, питання в тому у кого кращі генерали і сильніша армія!»

Мені це подобалось. Я міг продовжувати так до нескінченності.

Звісно, з такими розмовами я все більше втрачав шанси на популярність у дівчат. Та разом з тим, мені у цих справах ніколи особливо й не щастило. Зі своїх шалених промов я зрозумів, що мене більш ніхто не підтримував, хоча насправді так і не було. Інші також слухали. Якось, прямуючи на заняття з міжнародних новин, я почув, як хтось слідує за мною. Мені не подобалось, коли хтось іде за мною. Тож я розвернувся. Це був президент студентської спілки, Бойд Тейлор. Він користувався великою популярністю серед студентів і був єдиним в історіїї коледжу, кого обирали на цю посаду двічі.

«Агов, Чінаскі, я хочу з тобою поговорити.»

Мені завжди було байдуже до Бойда, цього типового усміхненого американця із забезпеченим майбутнім, завжди охайно вдягненого, простого, врівноваженого, з акуратно підстриженими чорними вусиками. Я ніяк не міг зрозуміти, за що його так усі любили. Він наздогнав мене.

«Бойде, а тобі не здається, що це буде погано для твоєї рептації, якщо хтось побачить як ти ідеш поряд зі мною?»

«Я про це попіклуюся.»

«В такому разі добре. В чому річ?»

«Чінаскі, це має залишитись лише між тобою і мною, ясно?»

«Ну звісно.»

«Послухай, я не вірю в речі, котрі такі як ти підтримують або намагаються робити.»

«І?»

«Та я хочу, щоб ти знав, що якщо ви переможете тут і в Європі, я з радістю стану на ваш бік.»

Я поглянув на нього й засміявся.

Я пішов далі, а він залишився стояти. Ніколи не вірте людині з ідеально підстриженими вусами…

Інші люди також слухали. Виходячи з міжнародних новин я зустрів Лисого, котрий стояв з якимось хлопцем п’яти футів зросту і трьох в ширину. Його голова була глибоко посаджена між плечима, вона була дуже кругла, з маленькими вухами, коротким волоссям, оченятами-горошинами і маленьким вологим ротом.

Псих, подумав я, маньяк.

«ГЕЙ, ХЕНКУ!» гукнув Лисий.

Я підійшов. «Я думав ми більше не спілкуємось, ЛаКроссе.»

«Та ні! На нас ще чекають великі справи!»

Чорт! І Лисий туди ж!

І чому ідея Вищої Раси приваблює тільки розумово і фізично неповноцінних?

«Познайомся з Ігорем Стерновим.»

Ми потиснули руки. Він стиснув мою з усєї сили. Було дійсно боляче.

«Відпусти,» сказав я, «а то зламаю твою срану шию, якої тобі й так бракує!»

Ігор відпустив. «Не довіряю людям зі слабким рукостисканням. Чому ти так слабо тиснеш?»

«Сьогодні відчуваю слабкість. Мій тост на сніданок підгорів, а під час обіду я розлив шоколадне молоко.»

Ігор розвернувся до Лисого. «Що з ним?»

«Не хвилюйся. Він дещо особливий.»

Ігор знову поглянув на мене.

«Мій дідусь був білогвардійцем. Червоні вбили його під час революції. Я хочу розправитися з тією поганню!»

«Зрозуміло.»

До нас підійшов іще один студент. «Привіт, Фенстере!» гукнув Лисий.

Фенстер підійшов ближче. Ми потисли руки. Я потиснув несильно. Мені взагалі не подобалися рукостискання. Фенстера звали Бобом. Вони планували зустріч партії «Америка для американців» у Глендейлі[25]. Фенстер був представником кампусу. Він відійшов. Лисий нахилився і прошепотів мені на вухо, «Вони нацисти!»

У Ігоря була машина і галон рому. Ми зустрілися біля будинку Лисого. Ігор пустив пляшку по колу. Хороший ром, такий, що пропікав горлянку. Ігор гнав свою машину ніби танк, ігноруючи світлофори. Люди сигналили й тисли на гальма, а він погрожував їм фальшивим пістолетом.

«Гей, Ігоре,» сказав Лисий, «покажи-но Хенку свій пістолет.»

Ігор був за кермом. Ми з Лисим сиділи ззаду. Ігор передав мені пістолет. Я поглянув на нього.

«Просто клас!» мовив Лисий. «Він вирізав його з дерева й пофарбував полеролем для взуття. Виглядає ніби справжній.»

«Ага,» відкинув я. «У стволі навіть є отвір.»

Я повернув Ігореві пістолет. «Непогана штука,» сказав я.

Він дав нам пляшку рому. Я відпив трохи і передав Лисому. Той поглянув на мене і сказав, «Хайль Гітлер!»

Ми приїхали останніми. Це був великий гарний будинок. Біля дврей нас зустрів товстий усміхнений хлопчина, що виглядав так, ніби провів усе своє життя поїдаючи каштани біля вогнища. Його батьків не було вдома. Його звали Ларі Кірні. Він провів нас через будинок до довгих темних сходів. Все, що я міг розгледіти, так це голова і плечі Кірні. Він точно не голодував і виглядав більш адекватно, ніж Лисий, Ігор чи я. Можливо там буде чому повчитися.

Ми спустилися в підвал. Розсілися по місцях. Фентсер кивнув нам. Крім нас, там було ще семеро чоловік, котрих я не знав. Ще там стояв стіл на платформі. Ларі зішов на неї й став за столом. Ззаду нього на стіні висів великий американський прапор. Ларі тримався дуже прямо. «А зараз ми присягнемо на вірність прапору Сполучених Штатів Америки!»

О боже, подумав я, мене точно не туди занесло!

Ми підвелися й почали присягати, але я зупинився після «Присягаю на вірність…» Я так і не сказав на вірність чому.

Ми сіли. Ларі почав промову. Він пояснив, що так, як це наша перша зустріч, то головуватиме він. Після двох-трьох зустрічей, коли всі познайомляться ближче, можна буде обирати голову. Але поки що…

«Тут, в Америці, дві речі загрожують нашій свободі. Ми стикаємось із комуністичним бичем і навалою чорних. Як правило, вони співпрацюють. Ми, справжні американці, збиратимемось тут задля того, аби спробувати протидіяти цій окупації, цій напасті. Дійшло вже до того, що біла дівчина не може спокійно пройтися вулицею без домагань чорного самця!»    

Ігор підвівся. «Ми повбиваємо їх!»

«Комуністи хочуть розділити багатства, заради яких ми стільки працювали, задля яких