Читати книгу - "Заклятий козак"

Та не поміг і фірман, не помогла і молитва. Сірко знов носився з запорожцями як степова пожежа. Він взяв Очаків, Аслангород, плюндрував Крим, пускав на вітер татарські аули…

Тоді султан положив собі на серці зрівняти запорозьке кубло, прокляту Січ, з землею, спалити її дочиста і попіл розвіяти по вітру…

XIV

Восени Іб74-го року султан Мухамед IV посадовив на галери п’ятнадцять тисяч яничар і Чорним морем з Капудан-пашою і другими пашами та мурзами послав їх у Крим до хана Селім-Гірея І з приказом: піднявши всю кримську орду в сорок тисяч коней, укупі з яничарами, як тільки замерзне Дніпро з притоками, затонами і заводями, тихо, несподівано, нічною добою і доконче у велике свято, саме на Різдво, на другу або на третю ніч сараною налетіти на прокляте запорозьке кодло» вирізати до ноги усе те гадюче царство, зрівняти з землею їх вали й окопи, попалити й пустити на вітер їх курені, а самого «урус-шайтана» Сірка живцем у тяжких кайданах приставити у Стамбул на ясні очі падишаха.

За три тижні до Різдва стала зима, та така сувора, що аж земля від морозу тріскала, а Дніпро і всі його притоки й затони закувало льодом, мов залізом, і присипало снігом.

Настало Різдво. Усі січовики зібрались до Січі на велике свято. Покинули свої зимовники і ті з товариства, котрі зимою жили своїм хазяйством і з своєю худобою то по дніпровських островах і займищах, то на своїх пасіках.

Весело й бучно провели січовики перші два дні великого зимового свята. Гриміли гармати й мушкети. Грали і співали кобзарі й лірники. По куренях ходили школярі-співаки, «яко волхви со звіздою путешествоваша».

Гуляли і день, і другий, а того не знали, що п’ятдесят п’ять тисяч заклятих ворогів їх на другу ж ніч обгорнули Січ мов хмарою, накрили і порізали у темряві січову сторожу, що стояла кругом геть-геть від самого коша і по степовій, і по луговій стороні. Зоставили живим із сторожі тільки одного молодесенького вартового, щоб він показав їм ту «хвіртку» чи «пролаз», котру на сю ніч, по черзі, не замикали…

А у ту Січу нелегко то було і вскочити… Вона стояла за високим земляним валом, а її обступали на схід сонця чотири притоки Дніпра-Славути: Чортомлик, Прогной і річки Скарбна і Павлюк. Уввишки вал був у шість сажнів, височенький таки… З поля, на захід сонця, на валу були височезні гострі палі чи то частокіл, а в ньому бійниці. З другого боку, що на схід сонця, від Чортомлика і Скарбної АР самісінького валу збудовані були із товстого брусу здоровенні коші, що засипані були землею так, що їх ніяке б ядро не пробило, не те що кулі. У самій Січі стояла височезна башта, теж на захід сонця двадцять сажнів у обхід, а у тій башті, звичайно, добрі бійниці. Перед самою баштою глибочезний рів, а далі за ровом земляний городок, сто сажнів у обхід, а в йому віконця, з котрих визирали на світ божий січові гармати. У тих кошах, що були на схід сонця, прорубані були під бійницями вісім вузеньких «хвірточок» чи «пролазів», таких вузеньких, щоб тільки одному козакові пролізти з відрами по воду на Чортомлик та Скарбну. Мірою була Січа, як обійти її кругом, - більш дев’ятисот сажнів, без малого дві верстви. Чималенький таки городок! Не десяти і не двадцяти тисячам можна було у ньому сховатись…

Так ото як порізали татари й яничари у полі й у Великому Лузі січову сторожу і зоставили для себе за язика тільки одного вартового, то хан Селім-Гірей і улестив його обіцянками великого скарбу і волі - куди схоче, туди й іди, а укупі з обіцянками - і шаблею: не покаже охотою незамкнуту на ту ніч, по черзі, хвіртку - зараз і голову з пліч!

Зоставалось одно - показати нещасну хвіртку.

От зав’язали йому чадрою чи то рушником від татарської чалми рота, щоб іноді, часом, не крикнув коло самої хвіртки і не побудив би сонну Січ, яничари й повели його під руки, а він, з неволі, повів їх до тієї нещасної хвіртки.

Як вода у лотоки, ринули яничари у той «пролаз», і вже за перших півнів затопили своїм тілом і майдан, і всі улиці й улички поміж куренями і за куренями…

А у Січі - тихо як в усі. З вечора трохи потепліло, і вогкий сніг, мов борошно м’якеньке, і не хруснув під ногами проклятущого бусурманського воїнства… Хоч в ухо стрель! От-от потечуть ріки козацької крові червоної…

А що ж козаки? Після гульні, танців і скоків, підпилі й потомлені, вони спали по своїх куренях, покотом чоловіка по півтораста у кожному з тридцяти восьми куренів. Хропу козацького було, мов у кінському табуні після водопою.

Тільки у васюринському курені деякі з козаків, не підпилі й мало потомлені, сидячи коло столу біля каганців, грали в карти. А у темному кутку лежали собі рядом наші знайомі запорожці, що їздили колись у Печерське з дарами від Сірка та бачили, як Юрась-архимандрит служив вечірню службу, - Павло Пелеха та Яким Яворницький.

Лежать вони та тихенько розмовляють про старовину, коли чують;

- Цитьте, цитьте! - шепоче Шевчик-запорожець, а сам білий як крейда. - Чи се не сон?.. Господи! Яке ж страшне!

І він показує на зачинене вікно у кватирку, де була маленька щілинка.

Ті туди… Зирк! Аж волосся сторч стало… Увесь майдан людьми затоплено, мов ото буває у церкві на велике свято… та усе яничари!.. Кинулись і ті, що у карти грали… Так і єсть! Пропала Січ! Пропало військо запорозьке!.. Зараз тихенько давай будити увесь курінь… Повскакували… Де і хміль подівся!.. Скочили на ноги мов один чоловік - мовчки ухопили мушкети… А тут курінний отаман порядкує… У кожного вікна поставив по три, по чотири чоловіка, найметнійших стрільців, щоб вони без перерви стріляли у гурт, як у копицю, а другі щоб безперестанно набивали мушкети і подавали тим, що у вікон…

Помолились та разом і відчинили усі вікна куреня…

Торрох! Аж по степу й лісом луна розляглась… Торрох! Тор-рох - і, мов блискавка, вилітало полум’я із кожного вікна, і, мов від грому небесного, падали яничари, аж до неба, до самого Аллаха посилаючи предсмертні оклики і прокльони…