Читати книгу - "Танґо смерті"

— Гарбуз… Що це за псевдо? Який з тебе гарбуз?

— Я хотів бути Хроном, але не вийшло.

— Ну, так, Хрін уже є. А я — Люція.

Вона це сказала так, мовби уже прощалася з життям, і я тоді теж назвав себе, і подумав, що ми з нею, як гладіатори перед виходом на арену. Вранці я прокинувся від якогось звуку, щось наче б траснуло, але Люції поруч не було, зате я знайшов записку, яка повідомляла, що вона мусить полагодити деякі справи, сніданок на кухні, а ключа я маю залишити в ринві. На кухні мене чекали яєчня, хліб, масло, свіжо-запарена кава і молоко, а ще кілька слоїчків із конфітурами, поруч з ними рукою Люції було виведено: «Це все моя продукція. Мусиш спробувати усі. Я перевірю». Конфітур я не любив, але аби зробити приємне Люції, попробував з кожного слоїка по півложечки. Цікаво, куди вона так квапилася? Адже атентат сплановано на вечір. Я снідав не поспішаючи, якась сила стримувала мене на місці, мені було затишно в цьому будинку, і хотілося залишатися тут якнайдовше, бо невідомо, чи колись я ще сюди потраплю після того атентату. У вікні я бачив яблуню і сороку, що вила гніздо, вона кудись зникала на хвильку, а повернувшись, спритно вистеляла своїм дзьобиком м'яку постіль на майстерно переплетених галузках, то, либонь, якась божевільна сорока, бо вила гніздо серед літа, але що тут дивуватися, якщо божевільні трапляються серед людей, то чому б і не серед птахів… Я дивився у вікно, і мені хотілося, щоб це ніколи не закінчувалося, оцей ранок і сніданок, і якась невтоленна туга закралася мені в душу, я раптом відчув, що не хочу, нізащо не хочу кудись іти, хочу зостатися тут, у цьому будинку, і перечекати все. Але щось сильніше за мене підняло мене і вивело геть.

Йдучи на роботу в Оссолінеум і проминаючи вулицю Баторія, я не міг себе стримати, щоб не поглянути в бік будинку поліції, мене приємно тішило відчуття того, що я знаю щось таке, чого не знають тисячі людей у Львові, навіть поліція, навіть моя мама. При згадці про маму я неабияк розхвилювався, адже я не попередив її, що не буду ночувати вдома, можна лише уявити собі її стан, а враховуючи дещо екзальтовану вдачу, ще і її метушню, біганину по знайомих, недоспану ніч і галасливий ранок, і я не помилився, бо вона уже чекала на мене в пані Конопельки.

— А-а! — заверещала вона. — Нарешті! Де ж ти волочився, файталепо* їдна? Га? А я ока не змружила, думала, може, тя шпагати до хулєри зцапали, може, до якої фурдиґарні* забрали! То так сі з мамою робе? То на те я тебе вродила, голубила, плекала, жиби ти мене такво на старість зганьбив? А бодай би тя качка брикнула! Кажи: де-сь був?

Але ж не міг я при пані Конопельці розповісти матусі про свою пригоду, я заспокоїв її, як міг, і, пообіцявши, що ввечері все розповім, випровадив з кабінету. Пані Конопелька покивала головою:

— Так-так, не варто мамцю нервувати, вона вже годину тут висиділа, як на голках… хоча я вас розумію… у вашому віці… та ще й у такий день…

Я здивовано поглянув на неї: про який такий день мова? — але вона опустила голову до своїх паперів, і лише якийсь натяк па усмішку мигнув на її сухих вустах. Надвечір вона подивилась па мене уважно і сказала:

— Вам, здається, пора, чи не так?

— До сьомої ще п'ятнадцять хвилин.

— Хто в такі моменти звертає увагу на хвилини? Ідіть. І не забудьте свого кашкета.

Я отетерів, раптом усвідомивши, що насправді жодного кашкета не маю, бо влітку його не ношу, о сьомій двадцять я мав уже бути на Стрийській, якщо метнуся на Клепарівську, то не встигну, а купити нового не вдасться, бо в кишені лише кілька грошів. Водночас я відчув тривогу від слів пані Конопельки: відкіля їй щось відомо про кашкет? Та за мить вона мене приголомшила ще дужче, коли вийняла з шухляди полотняного картатого кашкета і простягла мені, усміхаючись. Я не знав, що й казати, подякував і позадкував до дверей. А коли пані Конопелька подивилася на мене теплим поглядом і перехрестила, у мене на очах проступили сльози, я вилетів притьма з бібліотеки і рушив у бік Стрийської. Поведінка пані Конопельки залишилася загадкою, а я навіть не здогадувався, наскільки довго.

Піднімаючись вгору Стрийською, я минав дівчат і хлопців, яких бачив на Фіялковій, та лише ковзав по них поглядом, ми не віталися і не звертали уваги одне на одного. З парку долинав запах розквітлих лип, властиво вони вже доквітали і в ці останні дні свого цвітіння вихлюпували з якоюсь самовдоволеною приреченістю весь свій букет, наче прощальні слова перед смертю… Перехожі зустрічалися мало коли, лише по одному-двоє крутилося біля дерев'яних будок із лимонадою, порівнявшись із входом на цвинтар, я зупинився, тут була моя стійка. Там далі, вгорі я побачив Люцію біля будки з лимонадою, вона порпалася у торбинці, шукаючи дрібні, мала на собі білу в квіточки сукню, мешти на низьких підборах, очевидно, щоб легше було давати драчки, а волосся заправлене в беретку. Я не курив, але дорогою купив пачку найдешевших папіросок і встромив одну до вуст, хоч і не припалював, мені здавалося, що я так природніше виглядаю — стовбичачи на одному місці, принаймні скидався більше на батяра, аніж на учасника атентату. Я відчував, як калатає моє серце, воно закалатало ще дужче, коли я побачив, що дівчина унизу вулиці нахилилася і застебнула пряжку на сандалях, а тим часом її проминув чоловік з папкою під пахвою, він навіть обернувся за дівчиною, яка нахилилася так, що випнулися усі її приваби, і усміхнувся, я черкнув сірниками і припалив папіросу, але не затягувався, потім глянув у бік Люції, вона, не кваплячись, пила лимонаду й милувалася квітучими липами, з цвинтаря вийшло двоє стареньких жінок у чорному, в капелюшках з чорними вуальками, які сягали їм до рота, тримаючи одна одну попід руки, вони звернули праворуч та пішли вгору, якщо вони будуть шкандибати так само повільно, то неодмінно стануть свідками атентату, я подумав, що треба їх затримати, надто, що інспектор уже мене минав,