Читати книгу - "Танґо смерті"

— Так-так… — перейшла на шепіт одна з бабусь. — Щось мені здалося… там у кущах… о, видите?.. там… у тих кущах букшпану… біля того-о білого хреста… щось там шурхотіло… я подумала вітер, правда, Адельцю, я ще тобі сказала: вітер… а то, кажете, міг бути він?.. Але як то добре, що ви за нас дбаєте і пильнуєте… нам буде спокійніше… а скажіть, чи завтра ви теж тутка будете, бо ми прийдемо пополудні… тут наші чоловіки поховані, ветерани, у неділю тут буде грати оркестра, мусимо довести до ладу могилки…

Я не встиг відповісти, бо побачив, як Люція ставить склянку з недопитою водою на прилавок, потім спокійно виймає револьвера з торбинки і трьома пострілами кладе поліцая на землю, він ще пробує добути свою зброю, але вже не має сил і завмирає. Люція миттєво перебігає дорогу і зникає у парку, бабусі верещать, як недорізані, кричать щось до мене, як до поліційного агента, але я вже їх не слухаю, а теж біжу в парк, ніби навздогін за убивцею, у спину мені лунає: «Швидше, пане! Швидше!»

15

Ярош зі Стамбула вилетів раніше за Куркова, але ще встиг із ним побувати на знаменитому стамбульському критому базарі, який ошелешив його своєю безмежністю. Коли ж Курков, якого ще було запрошено до Анкари, повертався додому, у літаку поруч із ним сів невисокий тип, що все мружився, мовби йому хтось в очі світив, у кожному разі щось не сподобалося у його зовнішності письменникові, і він не став виймати з течки ноутбука, як то робив завше, щоб попрацювати над черговим романом, уявивши собі ці примружені очі збоку. Коли літак злетів, набрав висоту і з'явилися стюардеси з візком, пропонуючи обід і напої, незнайомець поцікавився у Андрія, чи той щось буде пити. Курков, який відзначався м'яким характером і звик ввічливо спілкуватися з будь-ким, навіть вислуховувати пияка, відчув якусь дивну відразу до цього чоловіка, йому зовсім не хотілося входити з ним у контакт, і він заперечливо хитнув головою, а незнайомцеві, видно, якраз цього найбільше й хотілося, бо він одразу попросив, щоб Андрій узяв ще одне віскі, ніби для себе, бо він сьогодні, мовляв, мав надто багато емоцій, мусить розслабитися, а отримавши дві склянки віскі, чоловік вихилив їх одним махом і захрумтів салатою. «Тепер він щоразу, коли стюардеси розвозитимуть напої, буде просити мене взяти йому ще одну склянку», — подумалося Андрію, і тут-таки виникла здорова ідея поспати, — бо не буде ж він його будити. Та тільки письменник умостився у кріслі зручніше, як незнайомець, який уже завершив своє хрумкання і чвакання, промовив:

— А я вас упізнав. Ви ж Андрій Курков, правда? — і, не чекаючи на ствердну відповідь, продовжив: — Ні, не скажу, що я вас читав, але за пресою стежу. Будьмо знайомі: підполковник СБУ Книш.

Довелося потиснути йому руку і пробурмотіти звичні у таких випадках слова. Стюардеси з'явилися знову, цього разу вони забирали сміття і недоїдки й наливали напої, і знову Курков змушений був обслужити свого сусіда, подумки вирішивши, що це буде востаннє. Та він помилився, бо той, перехиливши одну склянку і смакуючи другою, сказав:

— Я, бачите, був у відрядженні… по службі… Не буду завивати в папери… я маю до вас кілька питань як до людини… е-е, як би це сказати… близької нам…

— Що ви маєте на увазі? Я в КГБ не служив.

— Ви повинні були служити в КГБ, але викрутилися. Це нам відомо. Однак ви перебували на пенітенціарній службі… охоронцем у в'язниці. Отже, ви наш.

— Більше я вам віскі не візьму, бо ви починаєте молоти нісенітниці.

— Ну, вибачте, якщо я некоректно висловився. Віскі, звичайно, свою справу зробило. Але я все ж таки маю надію, що ви нам допоможете. Зараз ми з вами по один бік барикад.

— Яких барикад? Не бачу жодних.

— Ну, я читав якесь ваше інтерв'ю, де ви сказали, що вважаєте себе патріотом України, а до Росії не відчуваєте жодних сентиментів. Тому я й звертаюся до вас винятково як до патріота України. Бо і я патріот.

— А коли ви служили в КГБ, теж були патріотом України?

— Ціню ваш гумор. Але ближче до діла. Нас цікавить професор Ярош. Зокрема його дослідження Аркануму і певної книги, яка викликає у нас інтерес. Не знаю, чи ви помітили в читальному залі національної бібліотеки скромного чоловіка з лупою…

Курков з подивом зирнув на супутника, здається, він був одним із тих трьох читачів, що студіювали якісь старі видання.

— То були ви?

— Так, — кокетливо опустивши очі, проказав Книш, — я переглядав турецький атлас України Евлії Челебі. Дуже цікавий мандрівник. У нас його частково переклали. Але, звичайно, мене не атлас цікавив, а те, що говорилося у мене за спиною. Турецьку я ні бум-бум, а з англійською у мене, знаєте, як і у всіх випускників радянських шкіл, теж не найкращі стосунки. Я, як та собачка, усе розумію, але сказати не можу. Тобто на побутовому рівні — нема питань… як то кажуть, гавмач, гавдуюду, мейаспік, сенкюверімач і т. д. Отже, те, про що ви говорили в залі, я второпав. Але мене цікавить те, що було говорене в захристії…

— Як я вас розумію, — усміхнувся Курков. — Ба більше — співчуваю. Але я хочу спати.

Після тих слів він випростав ноги, наскільки то було можливо, склав руки і, відкинувши голову, заплющився. Постійні перельоти виховали в ньому вже невідворотну звичку почувати себе в літаку, як вдома. Він із якимсь самовдоволенням, перш ніж заснути, прислухався до чергового торохтіння возика і булькання напоїв.

О

Ще не було й сьомої ранку, як мене розбудив немилосердний гуркіт у двері, потім пролунав переляканий крик моєї матусі, й до покою увірвалося троє поліціянтів, які наказали негайно збиратися і їхати з ними. Мама намагалася щось їм доводити, переконувати, але поліцаї не звертали жодної уваги на мамині крики. Тоді мама вмить себе