Читати книгу - "Печера"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Аж ніяк, — без усмішки відгукнувся Тодін. — Я радий, що ми з вами порозумілися.
— Невже? — засумнівався Раман.
— Так, — Тодін кивнув без тіні сумніву. — До речі, якщо захочете побачити Паулу… Мені здається, вона буде рада.
* * *
У цю ніч її мучило погане, вкрай погане передчуття. Їй чомусь пригадувався тюбик помади у щілині тротуару — символ неусвідомленого, непізнаванного страху.
А вранці прийшов охоронець.
Цей хлопець не був їй знайомий. Вона звикла вітатися з охоронцями і з медсестрами, проте цього, усміхненого, коротко стриженого, бачила вперше.
— Доброго ранку, Пауло… Ходімо.
— Доброго ранку, — відгукнулась вона чемно. — Хіба на сьогодні щось призначено?
От уже кілька днів її не тривожили лікуванням… тобто дослідженнями. Тритан сказав, що, можливо, незабаром вони взагалі не будуть потрібні.
— Доктор Барис хоче з вами поговорити, — хлопець усміхнувся знову. — Надіньте що-небудь, у коридорі прохолодно, знову перестаралися з цим дурним кондиціонером…
У нього була дивна манера говорити. Трохи поспішно, наче бажаючи уникнути паузи, ніби співрозмовник може поставити неприємне запитання, якого в жодному разі не можна допускати.
— Ходімо, Пауло… — повторив хлопець майже благально. Таким прохальним голосом не говорив жоден охоронець, жодна медсестра; Паула здивувалася.
Вона покірно накинула курточку; цей вогненно-червоний спортивний костюм їй купив і приніс особисто Тритан. Щоб не травмувати здорову людину лікарняним одягом…
Щоразу при імені Тритана вона відчувала втому. Навіть якщо це ім’я було вимовлено подумки.
Вони крокували по пустельних коридорах — зелений, як травичка, супровідник і Паула, одягнена в барви пожежної машини. Супровідник, здається, поспішав — принаймні крокував дедалі швидше. Ніби наприкінці шляху йому було обіцяно цукерку; Паула здивувалася знову.
Медсестра за маленьким столиком підняла голову, перевела погляд з Паули на охоронця й назад. Білясті брови її трохи піднялися — ніби вона хотіла щось сказати, але в останню мить передумала. Паула криво їй посміхнулася.
Усім їм спокійніше вважати Паулу пацієнткою. І їй, виявляється, у ролі пацієнтки було легше; їй принаймні було до чого прагнути — до одужання…
А чого їй чекати тепер?!
Тритан…
Вона поморщилася, наче від кислого.
…І здається, що вже багато років вони живуть, як подружжя. У її палату притягли інше ліжко — широке й зручне; не клініка — готель для молодят. Часом їй хочеться гнати його від себе, і вона жене — і гине від туги, і тоді він, великодушний, повертається…
Вона спіткнулася на рівному килимі. Потім іще раз; супровідник зітхнув крізь зуби — й одразу знову всміхнувся. На весь рот. Наче не охоронець, а…
— Ви недавно служите? — спитала Паула, старанно дивлячись під ноги, щоб не спіткнутися знову.
— Недавно, — цього разу хлопець усміхнувся якось криво. — Мене… за особистою… від пана Тодіна.
Паула переривчасто зітхнула.
…Тритан.
Хіба ж вона не мріяла жити на безлюдному острові з коханим?
Тепер вони живуть у психіатричній клініці, і за його наказом білі коридори безлюдні, наче омиті морем піщані береги. Кущі бузку в парку замінюють пальми, фонтан з кам’яним рибалкою замінює водоспад, медсестра за столиком — замість мавпи, так само безмовна…
Яка маячня.
— Зараз ліворуч, — запобігливо пробурмотів хлопець, тоді як Паула, чудово знаючи дорогу в Барисову лабораторію, повернула праворуч. Супровідник, утім, ніби чекав від неї такого дивацтва й негайно підхопив під лікоть, розвертаючи в потрібному напрямку:
— Ні, сюди…
Наче я більярдна куля, подумала Паула невдоволено. Яка котиться по рівному полю, а її спрямовують, куди…
А чому, власне, ліворуч?!
— А куди ми йдемо? — спитала вона здивовано. — До Бариса?
— До Бариса, — підтвердив охоронець, і рука його, вже готова випустити Паулину руку, раптом стислася сильніше. — До Бариса, як домовлялись… До нього…
Паулі раптом стало страшно.
Тюбик помади, що застряг у щілині тротуару. До чого тут помада… Рев саага в переходах печери…
Вона спіткнулася втретє. Супровідник щосили стис її руку; мені боляче, хотіла вона сказати, але в роті раптом пересохло.
Безлюдні коридори.
Паула тільки тепер зрозуміла, що ніколи не бувала в цій частині лікарні. Запах чистої білизни, тепле повітря з вентиляційних грат, кварцові лампи…
— Куди ми йдемо?!
У роті в охоронця…
А що, як він ніякий не охоронець?!
У роті в нього білою шеренгою стояли оголені в усмішці зуби. І рука, яка стискала Паулин лікоть, стала просто залізна:
— Ходімо… Будь ласка… Ну, Пауло…
Колись давним-давно, в дитинстві, з нею сталося щось подібне. Коли вона купалася в річці, пірнула — і защемила ногу в пащі підводного корча. Тоді була огидна паніка, шалене бажання вирватись на поверхню, абсолютно марні зусилля… як зараз…
Він тяг її за собою. Тепер він її тяг, а вона така ослабла після всіх цих дослідів, вона може тільки…
Теплий, вузький, задушливий коридор.
— Мені треба в туалет, — сказала вона тонко, і коліна її підігнулися. — Мені дуже, дуже…
Рука, яка її тримала, послабила хватку на одну тільки мить, але інстинкт жертви, раптово прокинувшись, підказав Паулі момент для ривка.
Р-раз!
Вдарило в обличчя тепле й вологе повітря. Переходи Печери… ні, напівтемний коридор з товстими трубами вздовж стін. Вона повинна тікати. Вона повинна рятуватись. Так велить інстинкт.
Тупіт ніг за спиною. Пружна підлога глушить кроки, але цей тупіт…
Чому він її не гукає?! Він боїться шуму, якщо вона зараз закричить…
Різкий поворот. Два коридори, праворуч і ліворуч, Паула втратила мить, не знаючи, куди повернути, але тупіт ніг за спиною…
…якщо вона зараз закричить, може, її почують?!
Залізні двері.
Паула пережила довгу секунду розпачу, бо лікарня привчила її до замкнених дверей, але залізні двері змилостивились над нею і піддалися її зусиллям.
Темрява.
Точніше, півморок, самотня синя лампочка в кутку, гори зім’ятої тканини… Стелажі… Склад? Пральня?
Вона пірнула під вологу, пропахлу дезінфекцією гору білизни в той самий момент, як на порозі темної кімнати виник силует її переслідувача. Точніше, за волосину до цього моменту, за волосину часу, бо переслідувач не встиг…
Тиша. Тихе гурчання води у товстих трубах уздовж стін; чи це не вода?..
Чоловік, дві хвилини тому Паулин супровідник, стояв у дверях, і Паулі здавалося, що він бачить у темряві.
Легені вимагали повітря, багато повітря після швидкого бігу, і пил, потрапляючи в горло, змушував Паулу сильніше затискати руками рота й носа.
Дихати не можна.
І кричати теж не можна, бо переслідувач знайде її перший.
Де охорона?!
З руки переслідувача упав тонкий промінь світла. І поповз по зібганій білизні, і там, де він досягав тканини, розповзалася по простирадлах біла яскрава пляма.
Крізь щілину
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Печера», після закриття браузера.