Читати книгу - "Залишенець. Чорний ворон"

Кацапчуки нам трапились ялові, не опиналися, відразу повіддавали зброю і роздяглися так швидко, ніби їм розтопили лазню.

Операція була б зовсім нецікавою, та виручив один байбак, що, видно, цілу дорогу спав і тільки щойно прокинувся. Дивуючись, що ми зодягнуті так, як і він, байбак розгубився:

— Нічєво нє пайму, ето бандіти?

— Бандіти ви, — сказав Загородній. — А ми так, рицарі лєса. Ти ж відіш, что нє убіваєм дажє такіх гризунов, как ти?

— Тоже мнє рицарі, — чмихнув байбак убік, але його почули.

У повітрі стрельнула нагайка Тимоша Компанійця, вірного Ларіонового ад'ютанта, і так оперезала байбакову спину, що він заскавулів по-собачому.

— Ти як з отаманом розмовляєш, рило невмите? — Тиміш ухопив його за барки, підняв і хотів викинути з поїзда, але Загородній не дав.

— Так єму, так єму! — закричав кацап, схожий на скомороха — був у брудних кальсонах із розв'язаними поворозками, босий, а гороїжився так, ніби його було зверху. — Врєжтє єму єщьо, всю дароґу бражнічал в адзіночку пад шінєллю, сука, а цєпєрєча виступаєт с пахмєлья-то, гнєв на нас наклікаєт, падла.

Тиміш Компанієць по-московському тямив не дуже, тож подумав, що скоморох визвірився до нього, і, не зволікаючи, ще раз стрельнув трійчаткою — її олов'яний окрайок зацідив скоморохові в голову, той упав непритомний, навіть не охнувши, і кров — таки кров — дзюрком полилася йому на спідню сорочку.

— Ну, ви як діти, їй-богу, — знизав плечима Загородній. — Казано ж було: без крові.

— А чого він причепився до мене? — огризнувся Тиміш. — Сукою обзиває, падлом дражниться.

— Еге, ти ще не розчув, що він тебе і непробудним п'яницею обізвав, — засміявся Загородній. — Ну, добре, зберіть усе, що треба, і гайда!

Окрім одягу та взуття, ми взяли тоді десяток револьверів, а рушниці сховали в Чуті, бо своїх мали вдосталь. Із харчів нічого путнього нам не перепало, хоча я бачив, як Ходя по дорозі до табору весь час щось жував — чи то якусь шкуринку, чи копчене свиняче вухо.

* * *

А тим часом уже був готовий останній наказ Гамалія:

«Дуже таємно. Персонально в руки.

Наказ № 10

Панове отамани, старшини і козаки!

Пробив час, коли ви повинні довести всю свою щирість у боротьбі за волю України. Пам'ятайте, яка відповідальність нині лежить на ваших плечах. Цими днями розпочинається загальний рух. Між Польщею та Румунією підписано договір про його підтримку. На кордонах цих країн уже стоять, окрім наших, і чужоземні війська.

Наша армія переходить кордон у ніч на 1 жовтня. Тому ми повинні вирішити, чи починати наш рух 29–30 вересня тут, на місці, чи йти підтримати прикордонну смугу, де розгорнуться доленосні події. Всі головні рішення ми ухвалимо на Вищій Отаманській Раді, яка призначається на 28 вересня у м. Звенигородці. Із-за кордону на Раду прибудуть знані українські провідники, зокрема генерал-хорунжий Гулий-Гуленко та заступник начальника головного повстанчого штабу полковник Ступницький. Сам Тютюнник не зможе прибути, як планувалося раніше, оскільки займатиметься організаційними питаннями у прикордонній смузі.

Командувач Чорноморської повстанчої групи

генштабу полковник Гамалій.

Начальник штабу групи сотник Завірюха.

22 вересня 1922 року. Запілля».

А через тиждень до Чорного лісу приїхав Завірюха і сказав, що пора вирушати на Звенигородку.

«В сентябре месяце бандитизм в Чигиринском, Елисаветградском, Звенигородском уездах, то есть в самом горячем очаге политического сопротивления, заметно поутих. Наши органы на местах ставят это себе в заслуги, однако есть подозрение, что затишье вызвано соображениями самих банд, которые резко изменили характер своих действий. Так, например, банда Загороднего — Черного Ворона — Зализняка остановила пассажирский поезд Ростов — Киев, обезоружила, раздела 47 красноармейцев, возвращавшихся по демобилизации домой, однако бандиты никого не застрелили, только избили до полусмерти двух красноармейцев, оказавших им сопротивление. Такое поведение «рыцарей леса» расцениваем как тактическую хитрость в преддверии оживления бандитизма.

Уполномоченный секретно-оперативного

отдела Лифшиц.

Верно: делопроизводитель Хоботов».

(Із оперативного зведення Кременчуцького

відділу ҐПУ за 28 вересня 1922 року.)

Завірюха приїхав у супроводі сотника Гордієнка та козака Середи, яких позичив для охорони в отамана Лютого, приїхав і сказав, що пора вирушати на Вищу Отаманську Раду, тобто до Звенигородки; туди вже прибули генерал-хорунжий Гулий-Гуленко, заступник Тютюнника полковник Ступницький і наш командувач групи Гамалій. А ми тут трохи зашилися, сказав Завірюха, тож мусимо поспішати.

Загородній, Гупало і Голик-Залізняк ждали його ще звечора, а він приїхав лише перед ранком, і це отаманам не сподобалося.

Денис Гупало, який сховав свого піваршинного оселедця під ганчір'яний будьонівський шолом, навіть почав переконувати Загороднього, що тут щось нечисте, що Завірюха заведе їх під дурного хату, однак Ларіон затявся: розтовкмач мені, що тут не так, і тоді я тебе послухаюся.

Припізнився? А з ким не буває, особливо, коли вирішується справа, в якій задіяно багато людей? Та ж Гамалій із Завірюхою робили все, що ми їм казали, не вони керували нами, а ми — ними, невже ти й досі не второпав? — розпалював себе Загородній. Усе було по-нашому: наперекір їхнім наказам ми не припиняли боротьбу з червоними, а Гамалій тим часом оголошував нам подяки; вони хотіли провести цей з'їзд у Києві, а ми сказали: ні, хай буде в Звенигородці; вони наполягали їхати туди поїздом, ось же поруч станція Хирівка, сідай і їдь, а ми сказали: ні, поїдемо кіньми. То хто ж тут кого веде і під чию хату? Поясни мені, будь ласка, — не вгавав Загородній.

І тут Ворона як осяяло. Завдяки Ларіоновій гарячковій промові він раптом збагнув, що його так занепокоїло в тій давній розмові з Гамалієм, — тоді воно ворухнулося десь насподі свідомості й ось тільки тепер засвітилося.

— Та він же нарошне назвав нам Київ, бо знав, що ми туди не поїдемо! — трохи не скрикнув Ворон. — А потім сам підказав нам Звенигородку! Ларіоне, згадай, подумай головою, і тобі все розвидниться.

— Ні, — вперся Загородній. — Я добре пам'ятаю, що мова була і про Київ, і про Смілу, і про Черкаси…

— Він назвав нам три міста і голосом вирізнив Звенигородку, а