Читати книгу - "Наречена Шульца"

Майбутній примас Польщі подарував їй хрестик. Між сповіддю при смерті та відправленням на допомогу Варшаві кінного підрозділу повстанців знайшов час на розмову з Юною. Вона запам’ятала його теплий людяний голос і добрі очі. Але віру він у ній не оживив, не запалив знову божу іскру. Після війни вона вже не повернулася до костелу. Перестала вірити в Бога. Якби він був, то не дозволив би цього всього.

Повстанський прорив швидко почав перетворюватися на поразку. Крові було все більше. Для неї — зовсім не червоної. Крові сірої, майже чорної, брудної — вона прожирала бинти поранених або вже померлих, яких звозили з Варшави до монастирського шпиталю на сільських фірах. Замучених, переляканих молодих хлопців. Мокотів, Середмістя — важливі й неважливі для неї місця. Прага? Ні, там не було битв. Імовірно. Бо ніхто нічого достеменно не знав. Щось відбувалося, щось бачилося й чулося, але загальний сенс вислизав. На Варшаву летіли німецькі юнкерси, але раптом високо в небі з’явилися союзницькі літаки з парашутами, а один визволитель, здається, навіть приземлився десь поблизу.

День за днем підводи поверталися все повніші, місто палало все більшим факелом, а штурм угруповання Армії Крайової „Кампінос” для укріплення Ґданського двірця закінчився різаниною. І підводами, підводами, підводами. Повними вже не поранених, а просто трупів. Напівголих, понівечених, звалених один на одному. І сотнями втікачів, які загромаджували дороги. Таких самих нещасних, як ці на підводах. Для всіх якось знаходилося місце і тарілка зупи. Хоча з цим також було щораз гірше.

Бо на дорогах почали з’являтися тисячні натовпи вже не втікачів, а вигнанців з Варшави — хворих, збожеволілих від відчаю, поранених і поґвалтованих. Постріли німців підганяли їх до втечі. У навколишніх селах тривали масові вбивства. Літаки атакували рештки повстанців, які втікали назад в укриття до Кампіноської пущі. Підводи з харчами вже не прибували. Не вистачало їжі, бинтів, ліків.

Варшава палала все потужнішим клубом диму й вогню. Удень чорні хмари застували сонце, вночі робилося світло. Але людські крики і плач були ті самі і вдень, і вночі. І всюди літали клапті обгорілого паперу. Книжок, газет, якихось документів — так, ніби ці варвари в чорних уніформах нізащо не могли пробачити паперу.

Усе виразніше можна було бачити поразку повстанського прориву. Те, що сталося у столиці, легко можна було описати словами, які піднесено співалися десятиліттями. Передусім з „Варшав'янки”[159]. „Сьогодні твій тріумф або смерть?” Смерть — так виглядає не тріумф, а смерть. Спостерігали чергову поразку героїчного народу? Чи чергову трагедію народу, який не бачить реальності, кидає на битву безстрашних дітей без зброї, без шансів на перемогу? Вкотре поверталося питання: який у цьому сенс?

Одного дня десь поблизу пекло відчинило свої двері. Гуркіт, виття, наче хтось намотував гігантську пружину. Кілька сотень людей вибігали з монастиря на дорогу подивитися, що відбувається. Тоді пролунав постріл, і снаряд зі свистом полетів у напрямку Варшави. Це залізнична гармата з Ізабеліна, так звана всіма корова розпочала обстріл напівсконалого міста. Оповіщення остаточного кінця.

Ксьондз Вишинський приніс із подвір’я обгорілу сторінку з молитовника. А на ній уцілілі слова: „Будеш любити”. Показував її всім у піднесенні: це найсвятіший заклик повсталої Варшави до нас і до всього світу. Заклик і заповіт: „Будеш любити”.

Вона не поділяла цього піднесення. Воліла мовчки розділити залишки зупи.

Але хрестик від ксьондза Вишинського всю решту життя зберігала як реліквію. Завжди мала його при собі. У дорозі, вдома. На полиці, поруч із книжками Бруно і Рільке.

Юна вийшла з війни, наче з в'язниці. Вирок виконано, ворота грюкнули за спиною, і не було причини озиратися назад. Жодного минулого, жодних спогадів. Зціпити зуби і жити. Може навіть, вона колись знову побачить кольори… Тепер треба було якнайшвидше втекти від знайомих місць — далеко, якнайдалі. Тим більше, що ці найдорожчі її з Бруно місця — Янів, Дрогобич, Стрий — тепер були за кордоном. За межею Польщі й за межею терпіння. У Радянському Союзі! В якомусь там СРСР.

У Варшаві її вже ніщо не тримало. Зрештою, Варшави також практично не було. Побоїще, звалище, море руїн — так можна було це назвати. Навіть ще після кількох років, коли вперше наважилася сюди приїхати. Залишила погані спогади із цих вулиць, на яких тепер не було, мабуть, жодного вцілілого будинку. Лише той найстрашніший переслідувач у німецькій уніформі — зник. Принаймні не мусила одягати вуаль — зрештою, вона десь поділася в Лясках, разом з іншим військовим лахміттям. У неї залишилися плащ, сукня і валізка з паперами. З пакунком малюнків Бруно.

Відшукала вцілілу кузину Юзю Шренцель — поїхала до неї у Ґданськ. Ще далі від Янова, від Дрогобича, від Львова вже, мабуть, не можна було. Це місто також було привидом — на вулицях мало людей, німецькі жінки і діти жебрають їжу, але, попри бомбардування, стояли будинки, поверталося життя. Найбільше руїн було в середмісті, але вона уникала середмістя