Читати книгу - "Наречена Шульца"

Оселилися у Верещі[160], на колишній території вересових полів і тевтонських маєтків. Зайняли помешкання на горищі, де на столі ще не вистигли залишки обіду. Але попередніх мешканців уже не зустріли. Мабуть, чекали десь на виїзд до рейху. Цієї миті вона подумала про тих, які тепер у Янові користалися її спадковим столовим сріблом. Кузина була хвора, змарніла, мовчазна. Лише по клаптях табірної смугастої одежі й родовому прізвищу, якого не змінила, як це зробила решта родини, можна було здогадуватися, звідки вона повернулася. Штуттгоф[161]? Ця назва з’явилася в газетах і розповідях уцілілих. Табір винищення. Фабрика смерті. „Процес над убивцями зі Штуттгофа”. Кузина не хотіла про це говорити — годинами сиділа нерухомо й дивилася у вікно. Відсутнім поглядом, ніби бачила вже інше небо.

Юна не наполягала. Також обирала своє мовчання. І свої краєвиди за вікном. Тут усе було інше — будинки, вулиці, люди, запах повітря. Затока нагадувала озеро, яке вона бачила з вікон свого рідного дому. Там також відбувалася велика заміна місць.

Невдовзі кузина померла. При нагоді цього поховання Юна й собі викупила могилу на місцевому цвинтарі. Не залишить її саму. Почала цю могилу називати домом. Знову мала свій дім. І це не був жарт. Але став злим жартом ще надовго, надовго.

Повоєнне животіння. Брак повітря. Відсутність сім’ї і речей. Пошуки. Не вціліли жоден з батистових комірців, мамине срібло, грамофон. Усюди бракувало звуку — не було вуличного гамору, нічних пияцьких криків (комендантська година), люди неохоче говорили одне з одним. Не дуже й плакалося — сліз переважно вже не вистачало. Як усі інші, закачала рукави, роблячи вигляд, що будує нове життя. Забути про те, що було, що мала, що мали, серця, тіла, могили, креденси, столи, картини…

Маємо ніщо. Маємо нове життя.

У квітні 1945 року звернулася до кураторію в пошуках роботи у школі.

На сторінках заяви ретельно писала свою автобіографію. Вручну — звідки їй було взяти друкарську машинку? З часом буде кілька її варіантів, залежно від потреб. Навіть свідоцтво про народження шукатиме за кордоном — у Стрийській парафії римо-католицького костелу.

„Народилася у Бережанах, колишня Тернопільська обл. (тепер СРСР), 6 січня 1905 року, донька подружжя Шелінських — адвоката д-ра Зиґмунта та Гелени. 1924 року здала матуру у Львівській державній жіночій гімназії ім. Королеви Ядвіґи. Навчалася у Львівському університеті Яна Казимира. 1929 року отримала звання доктора в галузі польської філології та історії мистецтва як додаткового предмета, а 1931 року — ступінь магістра польської філології. У 1932 році склала державний педагогічний іспит на учителя середніх шкіл.

Від 1 січня 1930 до 30 червня 1934 року навчала в Ярославській державній чоловічій гімназії, від 1 вересня 1930 до 31 серпня 1934 року працювала учителькою в Дрогобицькій польській жіночій учительській семінарії…

Одразу після війни, 15 квітня 1945 року, звернулася у пошуках роботи до кураторію в Сопоті… До політичної організації не належу”.

„До політичної організації не належу” — тепер це не була найкраща професійна рекомендація. Але поки що й не загрозливе тавро — зрештою, скільки тих із Польської Робітничої Партії було тоді у Польщі? Кільканадцять чи кілька десятків тисяч? Головне, що її довоєнний докторський ступінь і надалі справляв враження. Ще більше — володіння німецькою. У Ґданську поляків було небагато, а проблем із переселюваними німцями чимало, але вона вирішила, що ні — перекладачкою в ратуші не буде. Навіть якби їй обіцяли золоті гори. Німецької мови їй уже досить на все життя. Навіть до Рільке воліла вже не заглядати. Невдовзі знайшла собі кращу роботу. Спершу ту, в якій сама себе переконала, що хоче її виконувати, — в кураторії, лише згодом — у школі.

У персональній анкеті, в рубриці „сімейний стан”, після деяких вагань записала: „незаміжня”.

На роботі була бездоганна, але дещо недосяжна — ніби таємниця, що у ній відчувалася, не дозволяла нормально контактувати з людьми. Холодна вода, жодної косметики, крем „Nivea” на всі випадки. Якнайменше часу перед дзеркалом. Сірий костюм, спідниця нижче коліна, білий комірець блузки. Взуття завжди на низькому підборі. Скромно, елеґантно. Може, надто зверхньо, як на ті часи.

Недоступна — казали про мене. І добре. Не мусила відповідати на зацікавлені погляди і ті люб’язні зачіпки. А „що нового”, а „як справи”, така застуджена — може, чимось допомогти? Я переконувала себе, що ще не готова до цього, що мої померлі стоять між мною та світом. І хтозна, чи не стоятимуть завжди.

Самій це часом вже також дошкуляло. Черговий порожній день. Неділя біля вікна. Нічого цікавого. Від читання болять очі.