Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

На підставі збереженої документації можна стверджувати, що у складі СЗБ у Львівському окрузі залишилося не більше чверті тих людей, які проводили тут підпільну діяльність протягом 1939–1941 рр., у Станіславівському окрузі — ще менше. Щодо Тернопільщини та Волині, то тут до діяльності в лавах СЗБ-AK всі особи були залучені, за невеликими винятками, вже за часів німецької окупації[318].

На початку 1942 р. в штабі СЗБ-AK Регіону № 3 знаходилося не більше 500 осіб, у тому числі 62 офіцери. У підпільній організації у Львівському окрузі було задіяно близько 900 осіб, у Станіславівському — близько 200 осіб, у Тернопільському — менш ніж 50 осіб. До розбудови польського підпілля на території Волині протягом 1941 р. ще не дійшло[319].

Повільний характер процесу відновлення польської підпільної мережі на західноукраїнських землях, а також нечисленність місцевої організації СЗБ на першому етані її діяльності в умовах німецької окупації пояснювались багатьма чинниками, найважливішими серед яких були такі: брак чинних офіцерів і навіть офіцерів запасу внаслідок масових арештів, проведених у польському середовищі як «радами», так і нацистами; наявність вороже налаштованого стосовно поляків місцевого українського населення, яке після жахливого періоду радянського правління в переважній більшості вітало прихід німецької армії. Чимало колишніх членів польських підпільних організацій, що звільнилися з більшовицьких в’язниць, були або цілком деконспіровані у зв’язку із захопленням гестапо документів НКВС, або зламані психічно, а тому їх залучення до конспірації ставало неможливим.

Польська молодь, рятуючись від репресій гітлерівців, тікала в ліси та приєднувалася до новоутворених партизанських загонів, а нерідко — до груп людей, які займалися просто грабіжництвом. І перші, і другі формування складалися переважно із втікачів з німецького полону.

Восени 1941 р. у німецькому тилу з’явилися перші радянські диверсійні групи, які своїми діями нерідко провокували німців на проведення «пацифікацій» («утихомирення») цілих районів, що також змушувало цивільну людність ховатися по лісах та уникати будь-якої свідомої антинімецької діяльності в лавах патріотичних підпільних організацій.

Неабияке значення для діяльності польських підпільників мало і запровадження гітлерівцями нової адміністративно-територіальної структури на окупованих землях Західної України, а саме поділ останньої з включенням Східної Галичини до Генерал-губернаторства, а Волині — до Рейхскомісаріату «Україна». Оскільки з цього часу дістатися на Волинь стало набагато простіше з Варшави, ніж зі Львова або Тернополя, Головне командуваня СЗБ-АК пішло на те, що виділило у травні 1942 р. Волинь у самостійний військовий округ з центром у Ковелі і підпорядкувало його безпосередньо собі. Із серпня 1942 р. організаційні контакти між польським підпіллям у Львівському регіоні та на території Волині практично припинилися[320].

Аналіз вищезгаданої інструкції від 28 червня 1941 р. дає підстави стверджувати, що головні зусилля в діяльності підлеглих польському урядові підпільних структур загалом і на західноукраїнських землях зокрема і надалі мали зосереджуватися, головним чином, на збереженні сил та підготовці до збройного повстання у слушний для цього час. Генерал С. Ровецький підкреслював, що «...не слід наражати організацію на непотрібні втрати задля досягнення незначного успіху. Навіть маючи на меті підготовку до загального збройного повстання, важливо зберігати її малочисельність (ішлося, передусім, про якісний склад СЗБ. — І. І.) та дотримуватися глибокої конспірації. Суворої кари заслуговуватиме виявлення ступеня нашої підготовки до відповідної акції (тобто до повстання. — І. І.)»[321].

Генеральна лінія командування на збереження сил поляками до часу загальнонаціонального антинімецького виступу була ще однією з причин низької активності польського підпілля і фактичної відсутності партизанської боротьби в цей період.

Командування СЗБ відкидало будь-яку можливість проведення збройної боротьби польськими партизанськими загонами в тилу німецьких військ і відверто застерігало від спроб її спровокувати. Саботажно-диверсійні акції на транспортних і комунікаційних магістралях якщо і мали проводитися, то в такий спосіб, щоб вони не викликали з боку окупантів у відповідь масових репресій проти мирного польського населення.

В інструкції з цього приводу зазначалося: «З метою вдосконалення саботажної боротьби належить використовувати такі можливості, коли провина за скоєний акт саботажу може бути покладена окупантами на комуністів, представників інших національностей, німецьку обслугу через її недостатню кваліфікованість... або цей акт може бути сприйнятий просто як прикрий випадок»[322]. Не зайвим буде зауважити, що, керуючись цими настановами, польські підпільники на місці проведених ними сабатажно-диверсійних дій нерідко намагалися залишати «український слід», провокуючи німецьку окупаційну владу на репресії проти мирної української людності.

Заклик до збереження сил поляками містився і на шпальтах центральних підпільних видань цього часу. Так, 11 грудня 1941 р. у варшавській газеті (органі Делегатури емігрантського уряду) «Польська Річ Посполита» з’явилося таке застереження: «Деякі конспіративні видання закликають до партизанки і диверсій в тилу німецьких військ. Подібні заклики збігаються з гаслами більшовицької пропаганди, яка апелює до патріотичних почуттів поляків. Мусимо зазначити, що партизанка і диверсії за своїм характером є військовими діями, а тому знаходяться в компетенції Головнокомандувача та визначених ним органів... Заклики цих видань, котрі намагаються видавати себе за “конспіративні” не відповідають інтересам Польської держави та народу»[323].

У вересні 1941 р. Головнокомандувач Польських збройних сил (ПЗС) на Заході генерал В. Сікорський видав наказ № 2926, згідно з яким СЗБ було визнано складовою цих Сил. Відтепер кожен офіцер і рядовий