Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча 📚 - Українською

Читати книгу - "Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча"

262
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча" автора Стефан Цвейг. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 56 57 58 ... 69
Перейти на сторінку:
чи не вдасться таки зловити того дворушника на гарячому, хоч якось його заскочити й розчавити. Він перебрав усі засоби. Спокушав довірою, дружністю, ласкою та обережністю, але його потужна воля безсило розбивалась на кожній ґрані цього майстерно відшліфованого, бли­скучого й холодного каменя: діамант можна розтрощити чи викинути, а от дірки в ньому не проточиш. Зрештою в закатованого люттю не витримали нерви, і Карно розповів про сцену, в якій драматично розкрилось імператорове безсилля перед своїм мучителем: «Герцоґу Отрантський, ви зраджуєте мене, я маю про те докази, — гукнув одного разу на міністерській раді Наполеон Нетремному, вхопившись за ніж зі слонової кості, що лежав на столі. — Та візьміть цього ножа і вдарте мені в груди, це буде чесніше від того, що ви коїте. Мені нічого не варто розстріляти вас, і ввесь світ схвалив би цей учинок. Може, спитаєте, чому я цього не роблю, — бо зневажаю вас, ви для мене й ламаного шеляга не варті». Вже видно, що імператорова недовіра стала гнівом, а змордованість — ненавистю. Тому, на кого так гримають, нічого не попустять, і Фуше чудово це усвідомлює. Але він правильно обчислив жалюгідні володарчі можливості імператора. «Через чотири тижні цьому навіженому буде вже кінець», — прозірливо і зневажливо каже він своїм друзям. Тому зараз у Фуше і в гадці нема накладати з суперником: після вирішальної битви хтось мусить забратися з дороги — Наполеон або він. Фуше знає, Наполеон уже казав, що перший вісник про перемогу на бойовиську принесе в Париж і його відставку, а може, й наказ про арешт. Годинник немов одним рухом відскочив на двадцять років назад, у 1793 рік, коли теж наймогутніший чоловік тієї доби — Робесп’єр — не менш твердо вирік, що за два тижні має впасти чиясь голова: його або Фуше. Та герцоґ Отрантський набрався відтоді сили й поваги. Й, мудро нагадавши приятелеві, що застерігав його від Наполеонового гніву, про тодішню погрозу, додав сміючись: «Але ж упала його!»

18 червня зненацька загримотіли гармати коло Палацу інвалідів. Міський люд аж сахнувся з захвату. Вже п’ятнадцять років знали вони цей чавунний поклик. Здобуто перемогу, битва скінчилася успіхом, «Монітор» повідомив про цілковиту поразку Блюхера й Велінґтона. Недільними переповненими бульварами струменіли збуджені юрмиська, настрої суспільства, ще кілька днів тому непевні, раптом перекинулись у відданість і схиляння перед імператором. Лише найкращий барометр — рента — впав на чотири по­значки, бо кожна Наполеонова перемога означала, що війна триватиме й далі. Мабуть, тільки один чоловік здригнувсь аж до комля, зачувши чавунний лускіт, — Фуше. За перемогу деспота він міг поквитатись головою. Та що за трагічна іронія долі: саме тоді, коли в Парижі салютували французькі гармати, під Ватерлоо англійські гармати давно вже дощенту розбили полки інфантерії і ґвардії, а тоді, коли столиця бездогадно прибралась у святкові вогні, коні прусської кавалерії розганяли жалюгідні рештки розбитої армії.

Ще й другого дня в Парижі ні про що не здогадувались. Аж двадцятого червня просочилися страхітливі вістки. Блідими й тремтячими вустами тривожну чутку несли все далі й далі. В будинках, на вулиці, на біржі, в казармах — повсюди шептали й гомоніли про катастрофу, хоч газети мовчали, немов їм заціпило. Всяк говорив, бурмотів, бурчав, скарживсь і сподівавсь у зненацька наполоханій столиці.

Діяв тільки Фуше. Тільки-но до нього (звичайно ж раніше від усіх) дійшла чутка про Ватерлоо, він уже вважав Наполеона за обтяжливий труп, який чимшвидше треба прибрати з дороги. Й миттю дістає лопату, щоб рити могилу. Не зволікаючи, пише до герцоґа Велінґтона, щоб заздалегідь дійти порозуміння з переможцем, а водночас, маючи незрівнянну психологічну прозірливість, застерігає депутатів, що Наполеон насамперед спробує розігнати їх усіх по домівках: «Він повернеться лютіший, ніж будь-коли, й відразу вимагатиме диктатури». Отже, мерщій йому палиці в колеса! Ввечері вже й засідання парламенту зіграно, міністерську раду обернено проти імператора — з Наполеонових рук вибито останній шанс ухопитися за владу, та ще й тоді, коли він і ногою не ступив у Париж. На той час Наполеон Бонапарт — уже не володар, ним (нарешті, нарешті, аж нарешті) став Жозеф Фуше.

Перед самісіньким світанком, мов у саван, загорнувшись у чорний плащ ночі, крізь міську браму проїхала поганенька карета (його власну разом зі скарбницею, шпагою й паперами відібрав Блюхер) і покотилась до Єлісейського палацу. Той, що шість днів тому у військовому наказі патетично писав: «Для кожного мужнього француза настала мить перемоги або смерті», — все ж не переміг і не загинув, хоча під Ватерлоо й Ліньї за нього знову полягло шістдесят тисяч чоловік. Тепер він притьмом, як свого часу з Єгипту, з Росії, повертається додому, аби рятувати владу. Він навмисне затягнув подорож, аби приїхати потай, закрившись пітьмою. Замість одразу податись у Тюїльрі, до представників французького народу в свій імператорський палац, прихищає розбиті нерви в малому й віддаленому Єлісейському палаці.

З карети вийшов утомлений і знесилений чоловік, бурмочучи непевні і незв’язні слова, шукаючи непоправному запізнілих виправдань і пояснень. Він трохи оговтався в гарячій ванні, аж потім скликає Раду. Невпокійно, вагаючись поміж гнівом і жалем, зовні начебто шанобливі, слухали радники плутаних гарячкових казань Побитого, що вже заново марив сотнями тисяч піднятого люду, відбором найкращих коней; порахував для них (хоча вони знали докладно: з вичавленої країни вже й сотні чоловік не збереш), що за два тижні він знову зможе виставити проти союзників двісті тисяч люду. Міністри, а між ними й Фуше, стояли, похнюпивши голови. Знали, що ця гарячкова мова — лише передсмертні корчі надмірного владолюбства, яке знай не хотіло вмирати в цьому гіганті. Як і передбачив Фуше, Наполеон почав вимагати диктатури, об’єднання всієї вій­ськової й політичної влади в одних, у його руках і, мабуть, вимагав тільки на те, щоб міністри на вимогу не пристали, а він згодом, колись пізніше, на них би переклав провину перед історією, мовляв, утрачено останній шанс перемогти (сучасність знає аналоги отаких підмін!).

Та всі міністри висловлювались обережно, ніяковіючи й боячись твердим словом уразити цього страдника з його божевільною маячнею. Тільки Фуше не мав чого казати. Він мовчав, бо давно все залагодив і вжив усіх заходів, аби перешкодити цьому останньому Наполеоновому пориванню до

1 ... 56 57 58 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча"