Читати книгу - "Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча"

свою діяльність протягом Ста днів: «Не я зрадив Наполеона, а Ватерлоо». Хай там як, та можна зрозуміти, як скаженів Наполеон від цієї двозначної гри свого міністра. Бо знав: цього разу вже йдеться про його голову. Щодня, як уже понад десять років, до його кабінету заходив з доповіддю худий і кощавий чоловік з блідим і знекровленим обличчям, зодягнений у розшитий пальмовим листям сурдут, і читав рапорт, що бездоганно, ясно й несуперечливо зображував ситуацію. Ніхто краще не прозирав у суть подій, ніхто докладніше не знав становища в світі. Наполеон відчуває, що цей вищий дух усе бачить і все розуміє, відчуває й те, що Фуше каже йому не все, що знає сам. Йому відомо: до герцоґа Отрантського приходять по­сланці з чужих держав; на світанні, вдень і вночі міністр його власного кабінету, замкнувши двері, приймає підозрілих роялістських аґентів, провадить розмови та оборудки, про які йому, імператорові, не звітується й словом. Чи справді те все відбувається, як запевняє Фуше, тільки для здобутку інформації, чи плетуться потаємні інтриґи? Жахливуща непевність для зацькованого, обложеного сотнею ворогів! Намарне то по-дружньому розпитує Наполеон Фуше, то вимогливо просить, то нападається з брутальними підозрами: ті висхлі вуста стулені недрижно, а очі порожні, мов скло. Фуше не можна розкрити, не можна вирвати його таєм­ниць. Тому й шаленіє Наполеон: що діяти? Як, зрештою, знати: отой, що всі карти бачить, зраджує його чи його ворогів? Як зловити невловного, як прозирнути непроникного?

Нарешті — ось де відповідь! — слід, ціла стежка, мало не доказ. У квітні таємна поліція (так звалася поліція, яку імператор завів тільки на те, щоб пильнувати свого міністра поліції) викрила, що нібито якийсь службовець Віденського банку потрапив до Парижа й відразу почав шукати герцоґа Отрантського. Посланця мерщій вистежили, заарештували — зрозуміло, без відома міністра поліції Фуше — й доправили Наполеонові в один з єлісейських павільйонів. Там аґентові погрожували негайним розстрілом і так довго лякали, що він кінець кінцем признався, що передав Фуше написаний симпатичним чорнилом лист Метерніха, де той просив про зустріч довірених осіб у Базелі. Наполеон запінився з люті: такий лист від ворожого міністра до його власного — це ж державна зрада. Й перша його думка була природною: притьмом арештувати невірного слугу й відібрати його папери. Та наближені відрадили його, кажучи, що й доказів ще немає жодних і, безперечно, з обережності, яка вже стільки разів була слушною, герцоґ Отрантський ніколи не залишить бодай сліду своїх махінацій серед паперів, — тож і вирішив одразу імператор перевірити відданість Фуше. Закликав його й розмовляв, несподівано прикидаючись, — бо ж таки на­вчився чогось від свого міністра, — мовляв, чи не можна прозондувати ґрунт і спробувати налагодити зв’язки з Австрією. Фуше, не знаючи, що той посланець давно вже виплескав геть усе, не згадав ані словом про Метерніхів лист, тож імператор байдуже, начебто байдуже відпустив його, вже остаточно пересвідчившись у крутійстві свого міністра. Та щоб зовсім його отуманити, він інсценує — а сам у найлихішому гуморі — витончену комедію з усією qui pro quo[42] справжньої Мольєрової п’єси. Від аґента був відомий пароль для зустрічі з довіреним Метерніха. Отож імператор посилає свого довіреного, що мав заступити людину Фуше, — йому, звичайно, австрійський аґент вибовкає всі таємниці, імператор нарешті знатиме не тільки про зраду Фуше, а й те, як далеко вона зайшла. Того ж таки вечора вирушив Наполеонів посланець: за два дні Фуше викриють і схоплять у власному ліжку.

Та хапай хоч як швидко — вугра чи змію, правдивих холоднокровних голою рукою не вхопиш. Комедія, що став грати імператор, як і кожна досконала п’єса, мала ще й паралельну дію, майже подвійне дно. Як Наполеон за спиною Фуше поставив таємну поліцію, так і Фуше в Наполеона мав куплених писарів та інформаторів. Його викажчики працювали не менш успішно, ніж імператорові. Того самого дня, коли Наполеонів аґент виїхав на шпигунський маскарад у базельський готель «Три королі», Фуше вже зачув, де горить, бо один з Наполеонових «вірних» таки розповів йому про комедію. Хотіли заскочити його, — та вже вранці другого дня, читаючи рапорт, він заскочив свого володаря. Серед розмови Фуше зненацька береться за чоло з недбальством людини, що забула якусь геть незначущу дрібницю: «Ой, ваша величносте, забув вам сказати, — в мене ж купа важливих справ, — що отримав листа від Метерніха, але той посланець не дав мені порошку, щоб виявити текст, тож я спершу гадав, ніби то фальшивка. Тому аж сьогодні вам кажу».

Тут імператор уже не міг стриматись. «Ви зрадник, Фуше, — заволав він, — я звелю вас повішати!»

— Ваша величносте, я не такої думки, — холодно відповів найнесхитніший, найхолоднокровніший міністр.

Наполеона аж тіпає з люті. Знову, дочасно й так недоречно зізнавшись, fra diavolo[43] випорснув від нього. Та ще й аґент, розповівши через два дні про переговори в Базелі, повідомив мало значущого і чимало невтішного. Мало значущого: бо з поведінки австрійського аґента з’ясувалося, що Фуше — той Обережний — був надто витончений, щоб остаточно з кимсь поєднатись, просто в господаря за спиною він удався до улюбленої гри: одноруч тримати всі можливості. Крім того, розповів посланець і чимало невтішного: держави згодні на будь-яку форму врядування у Франції, аби тільки не було його, Наполеона Бонапарта. Імператор гнівно кусав собі губи. Його силу зламано. Він хотів потай іззаду поцілити пітьмохода, а натомість у цьому поєдинку вбивчим ударом з пітьми влучено його.

Фуше відбився, й утрачено слушну мить. Наполеон знає про це: «Видно, як на долоні, що він мене зраджує, — каже імператор своїм вірним, — і я зачекаю, не виганятиму його, аж поки він розповість мені про початок своїх відносин з Метерніхом. Нині ми вже проґавили нагоду й бракує приводу. Адже він повсюди рознесе, що я тиран і живлюся власною люттю». Цілком ясно бачив і визнавав імператор свою залежність, та боровсь і далі аж до останньої хвилини —