Читати книгу - "Нестяма"

— Пам’ять? У гусениць? — не збагнув той.

— Ні. Пам’ять у слов’ян.

— На біса нам їхня пам’ять? — не втямив танковий маршал.

— Бо вся наша Германія стоїть на слов’янських землях — «Аненербе» це розкопало. Уявляєш? Археологія знаходить лише давньослов’янські артефакти, жах. До такої міри, що навіть сама назва «Берлін» — слов’янська, га? «Аненербе» мало довести зворотне, але навіть не додумалося хоча би якогось предмета германського підкинути в свої розкопки. І що тепер? Лише завоювавши всі їхні землі, ми зможемо стерти геть їхню історичну науку, а дати їм іншу.

— Як? — танкіст не дуже тямився на гуманітарних тонкощах.

— Для початку запровадимо їм другу державну мову. А потім заберемо їхню. А потім усе інше заберемо.

Така перспектива виявилася завеликою навіть для підкорювача тотальних просторів, Гудеріан спітнів. Він би геть здичавів, коли б довідався іншу історичну правду — а саме про хлопчика Васю.

І тому Гітлер про всяк випадок понизив райхсмаршала у військовім званні.

Працівники РАГСу ніяковіли від величі моменту — ще б пак, не кожен день доводиться розписувати фюрера нації з його споконвічною нареченою.

Після скромних урочистостей присутні розійшлися, багатозначно зиркаючи на альков. Однак молодята не поспішали, хоч знадвору вже було чути радісне тупотіння і такі ж вигуки більшовиків, деякий час Адольф і Єва дослухалися, нарешті він витиснув із себе:

— Іх хабе кіндер, — що в перекладі з рідної айстро-угор-ської мови означало «я маю дитину».

Жінка спалахнула:

— Знайшов час, коли сказати. Де та дитина?

— В СРСР, — болісно прошепотів він.

Так, незаконнонароджений синок, так, такий же само, як і, власне, він, Адольф...

Єва Браун рвучко підвелася, бо вся історична правда вмить постала перед нею. Хутко подерла на клапті шлюбне свідоцтво й жбурнула ув очі нелюбові. Пішла в сусідню кімнату й застрелилась.

Адольф же довго сидів за своїм велетенським райхкан-целярським столом і збовтував перед очима каламутну ампулку ціаніду.

— Ех, Зінько, Зінько, — гірко зітхнув і тяжко надкусив.

Однак спогади про рідну Полтаву й місцеву красуню були такі потужні, що отрута не подіяла. Тоді він розжував геть капсулу — аніякого результату.

«Казли», — подумав він про гестапо, яке навіть путньої отрути виготовити не змогло, однак потім його думки потроху навернулися на власну велич і силу духу, перед яким безсилий навіть ціаністий калій.

— Та тьху ти.

Він виплюнув скло на підлогу, вірний його пес арійської породи Норд кинувся туди, лизнув і вмить вивернувся лапами догори — остання агонія, і вірного побратима не стало.

Гітлер довго дивився на чотириногого, потім важко встав. Згорблений, почовгав до сусіднього покою, взяв із неживих пальців Еви Браун «браунінга» і глибоко вставив в рот.

— Василечку! — ще встигнув викрикнути він, болісний цей зойк злився з пострілом, й довго відлунювався підземними коридорами та бункерами Райхканцелярії.

...Василь Адольфович Сергійчук про всяк випадок виправ свого ще довоєнного костюма, а мама Зіна старанно випрасувала його, адже це в перший раз його викликали туди. Він ішов й іноді радів, що місто встає з руїн. Ось, наприклад, добряча будівля обкому компартії — ич як вимурована. Помилувавшись, він обережно прочинив двері, віддав повістку й потроху зайшов.

Комісія засідала надто поважна, таких дебелих облич Василь давно не бачив. Вони довго перевіряли папери, особливо про нагородження оного «Заслуженим металістом Полтавської області», тут усі напружили шепіт, чи часом із депо вже кого не нагороджували? Доки добряча секретарка не повідомила, що Василь Адольфович особисто намалював усі наочності у сусідньому фойє.

— То ви виходить, ще й художник?

— Самоук, — зашарівся той.

— А от скажіть, — мовив один гіпертонічного кольору, — а що це у вас за прізвище таке — Адольфович?

— Батько мій одего із поволзьких німців, — тихо видавив чоловік те, про що довідався од матері.

— Яких ще таких поволзьких німців? — настовбурчився той. — А може, ви, пробачте, із яких єврейських кровєй?

Василя як підкинуло:

— Я?! — обурився. — Я з інших поволзьких, що я одего од звонка до звонка провів лічно всю війну на Волзі! От яких я кровєй, многократно мною й пролитих — зі Сталінграда!

І він гордо випнув на грудях орден «За оборону Сталінграда» так, що президія знітилася, бо в неї ні в кого такого не було.

— Ну то почепіть поруч із вашим орденом ще одного, — голова президії пленуму урочисто посміхнувся і вправно чиркнув пером по паперах, — вітаю вас із врученням «Ордена перехідного прапора соціалістичної Праці»!

І хотів уже потиснути руку, коли раптом перепитав:

— А чого це у вас такі куці вусики під носом? — він тягнув паузу. — Я би порадив вам зголити їх, Адольфовичу.

— Вуса такі само, як у комдива товариша Ворошилова, — ображено прошепотів чоловік.

— І чолочка така в нього? — кивнув він на клиноподібний Василевий чубчик. — Як по-дружньому,