Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Маринчина лялька 📚 - Українською

Читати книгу - "Маринчина лялька"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Маринчина лялька" автора Зінаїда Валентинівна Луценко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 56 57 58 ... 79
Перейти на сторінку:

– Ой горе ж яке!!! – і я, як сніп, упала на порозі.

Мій крик почула Ганя. Як вискочила вона у сіни, та побачила, що я лежу, мерщій метнулася назад до хати, взяла з собою води та й оділляла мене. А тоді ми обоє побігли до сусідів, найняли підводу і поїхали до міста.

Заходимо до лікарні, знайшли палату. Дивлюся – на ліжку Маруся лежить побита, а дитини поряд з нею немає.

– Де Надя?! – а мене всю аж трусить. – Де дитина?!! – кричу. – Чого ти не вгледіла дитини?!! – рву на собі коси.

– Мамо, Наді зараз шиють голову, казав лікар, що вона буде жити, – Маруся шепче побитими губами, і стало видно, що немає передніх зубів.

– Як же це так сталося?… – я побачила, мені вже й шкода. А ще почула, що дитина жива, то наче туман із голови почав сповзати.

– Гордій прийшов з роботи п’яний, та й почав битися. Він увесь цей тиждень дуже мене бив, мамо! А цього разу ще й вийняв із штанів паска, замахнувся… А у мене тоді в руках була Надя, вона спала. То Гордій і вперіщив по дитині – бляхою розсік голову! Мамо! Стільки було крові! Я подумала, що дитина вмерла. Але він її не вбив…

– Слава Богу! – кажу. – Як буде все добре, поїдеш, Марусю, після лікарні назад додому, бо не треба нам такого заміжжя. Уже краще бути все життя самій, ніж якийсь п’янюга має так гірко з тебе знущатись.

А Маруся тоді підвелась з ліжка, узяла мою руку й поцілувала.

– Спасибі, – каже, – мамо…

Дивлюся згори, а у її чорному волоссі вже повно сивини. Мені так гірко-гірко тоді зробилося, думаю, що то моя дитина так перемінилася. Якого ж я горя своїй Марусі тим заміжжям завдала!


З лікарні ми з Ганною забрали Марусю додому. Це вже було, як у колгоспі закінчувались жнива. Зерно зібрали, а великі в’язанки соломи люди складали у березі, в кінці нашого городу, попід самі вільхи.

– Як же добре, що вже по всьому! – радіє Маруся, розмотує в хаті дитину, цілує її.

– Шрам, видко, залишиться, – роздивляюсь при світлі Надю. – Добре ж, що хоч у такому місці, що не дуже видно, буде закладати волоссям. Бо якби ударив був по личку!..

– Не хочу, мамо, більше й чути про того нелюда. Поїду в район і перепишу по-новому дитині метрику! Заплачу, але нехай запишуть, що я одиначка!

– Шкода, шкода…

А тоді Мирося сіла бавити дитину, а ми з Марусею і Ганею пішли у берег по солому. Взяли по повній в’язанці на плечі, та й принесли, виклали солому попід саму хату, аж по самі вікна. І ще один раз вернулись.

– Вранці треба буде занести солому в клуню, – каже мені Ганя. – Добре, що ще дощу не було!

А соломка й правду, така хороша була, суха, аж шамрала.

– Гарна солома, – кажу. – Давно ми так гарно не збирали.

Аж тут по вікнах щось як затарахкає!

– Чого ви защебнулися?! – бачу, а то Гордій! Приклав дашком до скла руку і кричить знадвору. – Це я прийшов! Скоро відчиняйте двері!

Я й пішла, відчинила, але в хату не пустила. Стала на порозі, руками вперлась у варцабу.

– Чого тобі? – запитую.

– Як це – чого?! Тут мої дитина й жінка, і я тут буду жити!

– Ні! Йди геть, більше ти вже Марусі не чоловік.

– Нехай мені це сама Маруся скаже!

Маруся те почула, вийшла із сіней і скрутила Гордієві дві дулі.

– А це ось бачив?! Ось тобі моя відповідь, йди геть!

– Марусю, чуєш? Я більше вже не буду пити! І битися не буду… То ненароком, один раз так вийшло, – стоїть Гордій і просить.

– Ти замалим не вбив мені дитини! І взагалі, я тебе бачити не хочу, ти мені гидкий і противний, щезни з моїх очей! – і Маруся пішла у хату.

А я стою.

– То це так?! – вишкірився до мене Гордій. – Я вам цього не подарую, ви ще всі будете гірко шкодувати! – спересердя копнув суху солому чоботом і пішов.

А вночі я прокинулася від того, що у кімнаті стало видно, як удень. Чую, Ганя кричить:

– Вставайте, хата горить!!!

Поки ми повискакували на вулицю, а вогонь уже й побіг по стрісі. Дуже швидко розгорілось полум’я, ми нічого й винести не встигли. Стоїмо, як спали, босі, голі, в самих сорочках. Я дивлюся на свою хату, а суха солома горить, аж стогне, дим стовпом здіймається до неба. Швидко й отямились, ухопили відра й кинулись у берег, усі разом почали носити воду з

1 ... 56 57 58 ... 79
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маринчина лялька», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маринчина лялька"