Читати книгу - "Спокута"

Катря вже уявляла, який шквал лайки зараз на неї поллється, але завмерла на місці, не вірячи своїм очам. Назустріч їй ішов Роман!

– Ромку! – вирвався в неї радісний оклик.

– Катря?! – усе такі ж ясні його очі засвітилися подивом і радістю.

– Ромчику! – не тямлячи себе від радості, жінка забула про все й кинулася в обійми старого друга.

– Катрю, Катрю, Катрусю, – стис він її в обіймах і не міг більше нічого сказати.

– Ромцю, Ромку, Ромчику, – повторювала вона, притиснувшись до його теплих грудей, – Ромчику!

Нараз Катрі здалося, що не було більш аніж двадцяти років розлуки, що перед нею все той же надійний, добрий і вірний друг, який ладен завжди прийти на допомогу, не потребуючи нічого взамін.

Але позаду вже сигналили автівки, різноголосі звуки клаксонів змусили Катрю повернутися в реальність, і вона легенько відсторонилася від нього.

«Дурна, – подумала. – Можливо, в авто сидить його дружина або діти, а я прилипла, як до рідного».

– Я так радий тебе бачити, Катрю, – сказав Роман, не відпускаючи її руку.

– Я теж, – Катря відчула, як вогнем палають її щоки від збудження. – Але ми заважаємо машинам рухатися.

– Справді? – посміхнувся він. – А я й не помітив.

Жінка не могла відірвати від нього погляду. Роман змужнів, став ніби вищим, але залишався все одно таким, як раніше: світле волосся, добрі лагідні очі, відкрита щира посмішка.

– Давай приберемо з дороги машини, а то нас зараз водії почнуть бити, – сказав він, усе ще не відпускаючи її руку.

– А ти дозволиш мене побити? – посміхнулася.

– Ніколи в житті, але можуть мені підфарбувати око, – пожартував Роман. – А цього б не хотілося в такий день.

– Який такий?

– Коли зустрів тебе, – сказав він і побіг до своєї автівки.

Катерина припаркувала «Опеля» позаду його чорного «БМВ». Увесь цей час вона не зводила очей з його машини. Зараз, коли зустріла Романа, їй одразу стало спокійніше. Жінка не знала, чи одружений він, чи ні, чи є ще хтось в його авто за тонованим склом, але відчула одне: тепер усе буде добре. Поруч із ним завжди було добре, надійно, спокійно. Він ніколи, із раннього дитинства, не залишав її в біді, і завжди виникав поруч, коли була потрібна його допомога, був її надійним другом, її помічником, її порадником. Завжди знав, що робити і як правильно вчинити. І їй зовсім неважливо, хто сидить у салоні його авто. Важливо лише те, що в найскрутнішу хвилину, коли самотність і безпорадність почали її нещадно жерти, з’явився він. «Ромку, Ромчику, Ромцю», – шепотіли її губи, як заклинання.

– Я розбила тобі скло на фарі, – винувато сказала, кинувши погляд на задню частину «БМВ».

– Дарма, – махнув рукою. – Це такі дрібниці. До того ж якби ти цього не зробила, то ми б сьогодні не зустрілися.

– Мабуть, так.

– А ти все така ж, Катрю.

– Яка?

– Гарна.

– А ти став кремезним, мужнім, а був худеньким, з довгою та тонкою шиєю, – сказала вона, чомусь згадавши випускний вечір у школі.

– Катрю, ти нікуди не поспішаєш?

– Ні. А що?

– А я запізнююсь до друга на день народження. Поїхали до нього, там і поговоримо. А то стоїмо посеред вулиці, як сироти.

– Але ж мене туди не запрошували. Чи не буде це нечемно з мого боку?

– Там нікого не буде. Збиралися просто посидіти удвох за столом годинку-дві й усе. Тож поїхали? – Роман узяв її за руку й Катря відчула, яка в нього сильна і в той же час м’яка та ніжна рука.

– Поїхали!

Катря сиділа поруч Романа в салоні його авто і вперше за останні тижні відчувала приємний душевний спокій. По її обличчю блукала легка задоволена посмішка. Уперше за довгі роки їй стало затишно й надійно. Вона добре знала, що роки можуть змінити людину до невпізнанного, але була впевнена, що цього не трапилося з її колишнім другом. Про це свідчив вираз його простодушного відвертого обличчя і голубі очі, які блищали від щастя так, що здавалося, з них ллється яскраве світло, що може зігріти її змучену душу, змусить забути всі життєві негаразди і змінити плин життя на краще.

– Нам далеко їхати? – запитала Катря.

– Ні, зовсім поруч. Ми ненадовго, так, задля пристойності. Я навіть не можу назвати Миколу своїм найкращим другом, але ми підтримуємо дружні стосунки впродовж багатьох років, – говорив Роман. – Він живе сам, то я й вирішив заїхати до нього й привітати.

– Це добре, коли ти самотній, а до тебе хтось приїздить, вітає з днем народження, – сумно сказала вона.

– Бачу, що в тебе не все гаразд, але поговоримо про все пізніше. Добре, Катрю?

– Якщо знову не загубимося.

– О, ні! Тепер, коли я тебе знайшов, уже не дам тобі загубитися.

– Це я тебе знайшла, – посміхнулася вона, – коли клюнула залізним дзьобом твою автівку.

– Ніколи