Читати книгу - "Спокута"

Микола виявився привітним, зовсім лисим чоловіком років сорока п’яти, що проживав у великому двоповерховому будинку за високою цегляною огорожею.

– Рею, замовкни, – звернувся він до пса, що несамовито гавкав, – це свої, свої.

Пес недовірливо оглянув гостей, настовбурчивши вуха, незадоволено рикнув та пішов до будки, загримівши ланцюгом.

– А я не сам, – сказав Роман, пропускаючи Катрю вперед.

– Добридень, – привіталася та.

– Це добре, що не сам, – господар простягнув руку жінці для привітання. – Мене звуть Микола, можна Лисий.

– Краще вже Микола, – посміхнулася вона й потисла руку, на якій помітила безліч малюнків татуювання. – Катерина.

Катря відчувала себе вільно серед чоловіків, з якими сиділа за столом. А ті жартували та сміялися, не лізучи їй у душу, не питаючи зайвого. Вона поглянула на масивний годинник, що стояв на каміні. Була вже сьома вечора. Час ішов швидко й непомітно, а вдома на неї чекав із надією син. Тут було добре, але проблеми не вирішувалися. Катря зітхнула й запитала:

– У вас є телефон?

– Ось там, у сусідній кімнаті, – указав рукою Микола. – Вас провести?

– Дякую.

Вона зайшла до невеликої кімнати, що слугувала хазяїнові за робочий кабінет. Ціла стіна була заставлена полицями з книжками, у кутку примостився невеликий диванчик для відпочинку, телефон і комп’ютер – на робочому столі. Кругом царював деякий безлад. Катря сіла в шкіряне крісло, набрала домашній номер.

– Сину, це я, – сказала тихо, щоб не чули чоловіки. – Як справи?

– Кепські, – схвильовано відізвався той. – Це не люди, а якісь фашисти. Вирішили мені влаштувати психічну атаку. Телефонують без упину, я беру слухавку, бо чекаю від тебе дзвінка, а вони кажуть: «Або гроші, або смерть» і відключаються. Менш ніж за хвилину все повторюється. І так вже третю годину! Мамо, я не витримаю всього цього! Я більше не можу! І де ти пропала? Я вже не знаю, що й думати!

– По-перше, мій любий, заспокойся, бо ми не можемо так себе катувати через цих виродків. По-друге, я зустріла свого старого друга…

– Мамо! Я тут втрачаю розум, а ти спокійно гуляєш із старим другом!

– Не підвищуй на мене голосу, сину, я цього не заслуговую.

– Вибач. Здають нерви. Я вже сам не знаю, що роблю, що говорю. Мабуть, втрачаю глузд.

– Тепер слухай мене уважно. Якщо ці ідіоти ще раз зателефонують, то скажи їм, що гроші будуть обов’язково.

– Він тобі пообіцяв?! – зрадів Сергій.

– Я не вмію брехати, сину, тому скажу відверто – я ще не розмовляла з ним на цю тему, але впевнена, що мій друг мене не залишить у біді. Він повинен допомогти знайти якийсь вихід.

– Чому ти так думаєш?

– Бо ще ніколи в житті він мене не зрадив, не покинув напризволяще. Я не знаю, що ми зробимо далі, як будемо діяти, але впевнена на всі сто відсотків, що мій друг мені допоможе. Тобі треба лише вмовити цих бовдурів зачекати ще три дні.

– Мамо, ти ж знаєш, що вони мені вже не повірять.

– А куди їм подітися? Скажи, що мати зустріла друга, у якого є гроші, треба лише зачекати три дні. Вигадай що-небудь. Скажи, що кошти надійдуть на його рахунок за три дні, чи ще щось правдоподібне. Попроси їх не заважати нам і дати спокій на три, лише на три дні. Добре, сину?

– Гаразд. Спробую.

– Давай я тобі передзвоню за п’ять хвилин.

Катря поклала слухавку й лише тепер помітила серед паперів на столі п’ять розкритих бланків паспортів. На деяких із них вже були вклеєні фото, інші мали лише записи прізвищ, імен та по-батькові, а два були ще зовсім чисті. Шухляда була відкрита, і вона побачила там кілька військових квитків, трудових книжок та печаток. Катря одразу здогадалася, чим займається господар і звідки в нього стільки татуювань.

Спливло п’ять хвилин, і вона знову зателефонувала додому.

– Ну що, сину?

– Вони згодилися, але за умови, що кожен день ще буде набігати по п’ятсот доларів.

– Навіть так? – по її спині пробігли мурахи. – Ти згодився?

– А що я мав робити?

– Правильно вчинив.

– А далі? Що далі, мамо?

– Далі? Або пан, або собака здохне.

– Мамо, вони знають, що ми продали квартиру й уже тут не прописані. Знають також, що ми незабаром маємо покинути це помешкання.

– Ну, то й що?

– Сказали, що втекти з міста нам не вдасться.

– Утекти? – перепитала Катерина й кинула погляд на два чисті бланки паспортів. – Ми ще подумаємо, як діяти далі.

– Мамо, ти скоро повернешся додому?

– Не знаю.

– Не залишай мене, будь ласка, самого вдома, бо я за себе не ручаюся.

– Мій любий, усе буде добре. Чекай на мене, я незабаром повернуся.

– Я з нетерпінням буду