Читати книгу - "Спокута"

Вона повернулася до чоловіків, які вже заварили каву.

– Хлопці, я п’ю каву і залишаю вас. Мені треба повертатися додому.

За півгодини вони з Романом під’їхали до її будинку.

– Катрю, я не можу тебе ось так відпустити, – сказав той. – Ми не бачилися стільки років…

– Ромчику, у мене до тебе теж злива запитань, але зараз я повинна бути вдома, – сказала Катря, глянувши на чорний «БМВ» під своїми вікнами.

– Давай зустрінемося завтра й поговоримо. Можемо ми кинути усі справи, забути про них хоч на день і поспілкуватися?

– Добре, – згодилася Катря. – Ти мені вибач, Ромцю, але в мене до тебе є велике прохання.

– Для тебе – що завгодно зроблю.

– Коли я ходила телефонувати, то здогадалася, чим займається твій друг.

– Це його справи.

– Я не про те. Мені потрібні два паспорти. Негайно. Завтра ж.

– Катрю, – Ромко не приховував здивування. – Ти що? Пов’язана з криміналом?

– Я все тобі розповім, але не зараз. Ти можеш їх зробити для мене та мого сина?

– Ну… Узагалі можна, – знизав плечима Роман.

– Ось, – Катря дістала з портмоне дві фотокартки, що залишилися від паспортів, простягла їх Романові. – Скільки це буде коштувати?

– Для тебе безкоштовно. Але ти можеш сказати, навіщо тобі вони?

– Пізніше, Ромчику, не зараз. Микола зможе їх зробити до завтра?

– Гадаю, що так.

– Добре. Це дуже добре. Якби ти знав, Ромчику, яку робиш мені послугу! Як я тобі вдячна! Я пішла?

– Зажди, Катрю. Назви хоча б, які прізвища туди вписати. До речі, яке ти зараз носиш прізвище?

– Гутник. Дотепер я була Гутник. А завтра? Треба подумати. Іванових та Петрових і так занадто багато, – жінка задумалася. – Хочеться, щоб щось було рідне, не чуже. Ось! Я буду Мальва! Це були улюблені квіти моєї бабусі, то нехай залишиться про неї добра згадка на все життя.

– А ім’я?

– Нехай буде Катерина, бо я не зможу звикнути до іншого. По-батькові я буду Орестівна. А сину дам дівоче прізвище моєї матері – Гавриленко, ім’я – Сергій, татове – Максимович. Все запам’ятав?

– Так.

– Я побіжу. Зустрінемося завтра.

– Ні, Катрю, спочатку обміняємося номерами телефонів, і запиши мені свою адресу, бо знову десь загубишся, – посміхнувся Роман.

– Ось моя візитівка.

Жінка й сама не зрозуміла, як вийшло, що вона простягла руку й погладила Романове волосся. Воно було м’яке, навіть ніжне. Приємне на дотик та тепле, як його посмішка.

Роман привів Катерину до приміщення великого нічного клубу, майже в центрі міста. На склі вхідних дверей була табличка «Зачинено», але він відчинив замок своїм ключем і вони, минаючи пусті принишклі зали, опинилися в невеликій кімнаті.

– Заходь, – посміхнувся, – та будь як удома.

Катерина сіла за великий стіл, застелений білосніжною скатертиною, з цікавістю оглянула кімнату. Тут було доволі-таки затишно. Приглушене м’яке світло, що лилося з бра, плазмовий телевізор на стіні, м’які та зручні шкіряні стільці, у кутку – величезний акваріум із великими та лінивими темно-сірими тиляпіями. Катерина мимоволі задивилася, як самки відкривали повільно роти й випускали з них своїх маленьких діточок, які жваво розгулювали кілька хвилин поміж зеленими заростями водоростей. У цей час батько мальків ревниво їх охороняв, а потім давав непомітну команду, по якій рибки хутко знову ховалися в роті матері.

– Твій кабінет? – запитала Катря.

– Кави? Чаю? Соку? – замість відповіді запитав Роман, сідаючи напроти та звичним рухом натискаючи на пульт телевізора.

– Кави, – відповіла Катря й на мить замислилась, вслухаючись у джазову мелодію, що завжди примушувала її відчувати й думати одночасно.

– Це Рівз, – сказав Роман, кинувши погляд на екран.

– Я знаю.

– Романе Павловичу, – двері прочинилися, і в них з’явилася усміхнена молоденька офіціантка в коротенькій спідниці, що робила її довгі ноги ще стрункішими. – Ваша кава.

– Дякую, Лесю. Прослідкуй, щоб мене не турбували.

– Добре, – слухняно відповіла дівчина й зникла за дверима.

– Ти тут працюєш? – Катерина вдихнула аромат запашної кави.

– Узагалі-то… так.

– Директором?

– Звідки ти таке взяла? – посміхнувся Роман, не зводячи очей із Катерини.

– З того, як ця дівчина зверталася «Романе Павловичу».

– Кажуть, що красива й водночас розумна жінка – рідкісне поєднання, але в тобі все це є в дуже гарній гармонії. Розкажи мені, як ти жила ці роки, як живеш зараз.

– Хіба можна розповісти про все пережите за однією чашкою кави?

– Ми замовимо ще одну, потім ще і ще. Я не бачив тебе стільки років, і в мене росте цікавість усе більше і більше…

– Ромцю, ти виконав моє прохання?

– Звичайно. А як же інакше? – відповів Роман і поклав на стіл два новенькі паспорти.

Катерина відкрила