Читати книгу - "В Багдаді все спокійно"

Річ у тім, що у нас, у Києві, як напевне й по всьому Радянському Союзу, найпоширенішим знаряддям убивства є саме ножі. Після них йдуть мисливські рушниці і лише потім - армійська зброя, котра, як правило, в злочинний спосіб опиняється в руках убивць. Після війни, звісно, мало не кожний вурка тягав трофейний або вітчизняний «вогнепал», а дехто вибирався на діло і з автоматом. Але все хороше колись минає. Тож нині радянську людину в масі своїй вульгарно ріжуть ножем, мов ту дурну курку.

Старий, щоправда, розповідав про те, як після війни улюбленою зброєю блатних і вуркаганів, звісно, крім пістолету, який робив багато шуму, була заточка, себто - гостра викрутка. Майстри свого жанру, особливо в Росії, переробляли у кинджали звичайні тригранні напильники. Але це - блатні і вуркагани і до того ж колись - після війни. А в наші часи добудови розвиненого соціалізму народ хапає, що під гарячу руку втрапить. А втрапляють переважно звичайнісінькі кухонні ножі різних розмірів і призначення. Часом фабричні, часом саморобні.

Але ніж, яким убили таксиста, не був схожий на жоден із відомих, принаймні мені.

Я вже збирався за звичкою вискочити з Управи, сісти на шістнадцятий тролейбус і поїхати до центрального моргу на Оранжерейній, по дорозі розкласти по поличках у своїй голові всі необхідні запитання. Та вчасно згадав одну з улюблених фраз нашого Полковника: «А для чого товариш Едісон колись придумав телефон?»

І справді - для чого? Не вистачало аби Генерал раптом, не дочекавшись, доки я дозрію, подзвонив особисто і поцікавився: а де народ? Себто - де капітан Сирота? А йому скажуть, як у тому анекдоті:

- Народ у полі. Себто, в морзі.

- Як, уже? Чому не доповіли? Коли панахида?

- Не відомо. Бо він ще живий. Він по результати експертизи поїхав.

- А чому він не чекає на них в Управі, як належить?

- Ну ви ж знаєте, товаришу генерал: капітан Сирота у нас в Управі діє не так, як йому належить, а так, як йому заманеться. Сьогодні він поїхав підганяти прозекторів, а завтра сам почне робити розтини.

Я уявив, у якому напрямі Генерал розвине цю тему далі. У мене вже немає сили, а головне - часу наражатися на гнів начальства. Тому я набрав номер і якомога лагідніше поцікавився у знайомого прозектора, чи є у нього щось цікаве для мене. Той, як завжди, почав здаля:

- От чому б деяким інспекторам карного розшуку…

- Старшим інспекторам, з вашого дозволу.

- Тим більше - старшим інспекторам карного розшуку та не одягти парадну форму з білим кашне, галіфе, хромові чоботи і не приїхати у наш маленьких морг і не посидіти разом з нами, споглядаючи краєвиди Лук’янівського цвинтарю за вікнами, і не поговорити за життя… а вже потім делікатно, - я наголошую: делікатно! - поцікавитися: доктор, у вас часом немає для мене чогось цікавого?

- Як писав мій улюблений Богомил Райнов, інспектор карного розшуку зодягає парадну форму один раз в житті. Точніше, його обряжають у неї колеги, проводжаючи в останню путь.

- Сирота, скільки ти ще будеш цитувати мені свого Богомила Райнова?

- Стільки ж, скільки ти будеш красти свої дотепи у Ісака Бабеля.

- Про що ти?

- При «Одеські оповідання» покійного.

- Дістав… чого тобі треба, зануда?

- Деякі обставини експертизи по вбитому таксисту. Перша: чи обов’язково за такого типу вбивств на місці злочину повинна залишитися велика кількість крові?

- Якщо одразу вийняти ніж з тіла - то так. Вдарить струменем, як з брандспойта.

- А якщо не виймати?

- Ну, щось там витече, одяг забруднить, але не більше.

- Зрозуміло. Таксисту засадили ножаку в серце, акуратно поклали в багажник, трошки почекали… так?

- Це обов’язково.

- Потім обережно витягли лезо і попхнули машину в воду. В каналі хоч і слабенька, але течія, до ранку ми мали майже чистий труп.

- Сходиться. То чого ж ти мені дзвониш? І взагалі, навіщо ми тобі, коли ти сам усе знаєш.

- Та бачиш - нашого Генерала бентежить ширина ножової рани. Якась незвична.

- Пізнаю стару школу сискарів. Він у твоєму віці був ще прискіпливіший, аніж ти. Експерти від нього по туалетах ховалися.

- То як щодо рани?

- Це не кухонний ніж і не різницький. Це щось взагалі не пов’язане ні з кулінарією, ані з шевською справою, ані з різьбленням по дереву.

- Багнет? Конкретно - від автомату Калашникова, модернізованого?

- Сирота, я вже тобі казав, що з тобою нецікаво? Якщо ти й сам знаєш, то чого ти морочиш мені голову?

- Я не знав. Я вгадав. Рана й справді дивна: один край рівний, вузенький, а другий рваний. Ніж, заточений з одного боку, тіло не рве. А на акаемівському багнеті з одного боку пилка. Пригадав?

- Сирота, я в армії не служив. І взагалі зброю брав до рук лише один раз - на військовій кафедрі, коли приймав присягу, а потім погони молодшого лейтенанта медичної служби. Проте і ми, цивільні, дещо тямимо. Я зробив мазок з глибини рани. Там, куди не просочилася вода.

- Можна я знову вгадаю? Сліди зброярського мастила?