Читати книгу - "Ліки від страху"

Народ біжить вулицею. Жінки перелякано пригортають до себе дітей, погрожують комусь чоловіки, свищуть та улюлюкають хлопчаки.

— Відлучання! Відлучання!..

— Азрієля піддають анафемі!

— Проклинають вченого іудея Азрієля.

Перед натовпом біля дверей синагоги стоїть навколішки зі зв'язаними руками худий рудий юнак із довгими пейсами й заплаканими почервонілими очима. Старий рабин підносить скарлючені, опухлі від подагри пальці над юрмою і хрипким, надтріснутим голосом запитує:

— Чи так само ти, Азрієлю да Сільва, висловлюєш сумнів у тому, що бог, дозволяючи бути хворобам, хоче зцілити нас від древнього недугу гріховного?

Жах і впертість написані на обличчі юнака:

— Я хочу вам усім блага…

— Чи готовий ти скласти покаяння? — запитує рабин, і юрба принишкло замовкає.

Юнак кусає губи, щоб не заридати, шепоче ледь чутно:

— Мені немає в чому каятися…

Вереск, вигуки, стогін, огуда й молитва вибухом здіймаються над людьми. Старий піднімає руку, й галас поволі відступає за будинки, у поблизькі провулки й двори. Скрипучий голос набуває нечуваної сили:

— За велінням міської общини й вироком святих, ім'ям бога, перед священними книгами Тори із шістьмастами тридцятьма приписами в них ми-и… відлуча-а-ємо-о…

Усе поглинув зойк горя й скорботи. Сива бабуся б'ється головою об каміння бруківки, молода вродлива жінка рве на собі коси.

— … одділяємо, виганяємо, засуджуємо й проклинаємо Азрієля да Сільва тим прокляттям.

Люди дряпають собі до крові обличчя, кричать і ридають.

— … яким Ісус Навін прокляв Ієрихон, яке Єлисей прорік над отроками, якому Варак піддав жителів Мероза… І всіма тими прокляттями, котрі написаиі в книзі законів…

Рясні важкі сльози котяться по обличчю юнака, й від кожного слона прокляття він заплющує очі, наче його б'ють палицею в лице, проте голови не схиляє, дивиться кудись угору, понад людьми, які тужать і шаленіють, страждають і торжествують.

— … нехай будеш ти, Азрієлю да Сільва, проклятий і вдень і вночі, нехай будеш ти проклятий, коли лягаєш і встаєш, нехай будеш ти проклятий при вході й при виході…

Загуркотів грім, на землю впали важкі краплі дощу, почалася перша весняна гроза. Блакитні потоки води прямовисно падають на землю, на заході світить червонешалене сонце, і півнеба обперезала велетенська, як брама в інший прекрасний світ, райдуга.

Гостро пахне морем, прянощами й гірким тополиним медом. Я стою біля стіни й дивлюся, як панічно розбігаються люди з печального й страшного місця прокляття. Здається, що струмки підхоплюють їх і несуть у своїх швидких і каламутних потоках. За кілька хвилин нікого на майдані вже немає, і тільки стоїть навколішки зв'язаний Азрієль да Сільва, і його обличчя залите дощем і сльозами.

Я підійшов до юнака, розв'язав мотузку й звів його на ноги.

— Іди, тебе поб'ють камінням, — промовив він.

Я обняв його худенькі плечі:

— Ходімо, пошукаємо разом того, хто захоче нас вдарити по череву м'ясною юшкою ти солониною з бобами.

Так ми й пішли разом. І йшли довго — багато років…

Було чверть на дванадцяту ночі, коли я подзвонив у двері квартири Лижина: терпець мені урвався, і я вирішив начхати на звичаї.

Відчинила знову та сама стара з плоским обличчям.

— Застав-таки. Вдома він. — Стара впустила мене, але явно була невдоволена і, човгаючи попереду коридором, бубоніла: — Чи я знаю, що воно ходить, знайомий чи просто якийсь волоцюга, усім бігай відчиняй, наче мені більше робити нема чого. Такі всі грамотні стали, далі нікуди…

Я йшов, обережно ступаючи, виставивши вперед руку, стараючись не налетіти на щось у темряві, та все ж зачепив плечем на стіні дитячі санчата і боляче забив коліно об дерев'яну скриню. Стара зупинилась.

— Он оті двері перед кухнею…

Я постукав, з-за дверей неголосно почулося:

— Заходьте!

Я зайшов до кімнати й побачив за столом чоловіка, якого вирахував безмежно давно — коли стояв на безлюдній Бережковській набережній; минулі дні були такі довгі, що здавалося, ніби все це відбувалося в прадавні часи.

— Здрастуйте, я інспектор Московського кримінального розшуку Тихонов.

— Здрастуйте, — хриплуватим, тонким голосом сказав Лижин і повторив: — Здрастуйте, сідайте, прошу.

Але сісти було нікуди. Кімната була невелика, в кутку на ніжках стояв застелений сірою ковдрою матрац. Уздовж стін висіли збиті з нефарбованих соснових дощок стелажі, на яких у безладді валялися сотні книжок, журналів, зшитих нитками вирізок, картонні й ледеринові панки із записами. Деякі папки були зовсім тоненькі, інші набиті так щільно, що шворки ледве сходились у вузлику. Те ж саме творилось і на столі, й на двох віденських стільцях теж лежали книжки й папки.

Лижин вечеряв — на розі стола кипів електричний чайник, відкрита бляшанка камбали в томатному соусі й нарізаний батон лежали перед ним на акуратно розгорнутій газеті.

— Вибачте, я вам перешкодив…

— Ні, ні, що ви! — швидко мовив Лижин, підводячись. — Прошу вас, сідайте.

Тут він помітив, що стільці зайняті, вийшов з-за столу, г мить подумав, куди краще покласти ці книжки, зібрав їх у високу купу й виклав поверх решти книг на столі. Я сів,