Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

— Ні, приятелю, далі затягти їх не можу, — відповів Герріс. — Добре ще, що мені вдалося заманити їх за сотню миль від узбережжя! Останні дні «мій юний друг» Дік Сенд не зводив з мене очей. Його підозри змінилися впевненістю. Слово честі…

— Ще сотня миль, Геррісе, і ці люди напевно потрапили б до наших рук. Утім, і так ми намагатимемося не втратити їх.

Герріс знизав плечима.

— Куди вони подінуться? — сказав він. — Розумієш, Негоро, я вчасно накивав п’ятами! Я читав у погляді «мого юного друга» палке бажання послати мені повний заряд свинцю просто в груди, а треба тобі сказати, я зовсім не переварюю сливових кісточок, які відпускають у збройових крамницях по дванадцять штук на фунт.

— Звісно! — сказав Негоро. — Я сам маю рахунки з цим молодиком.

— Що ж, у тебе тепер є можливість сплатити йому за всіма рахунками сповна, і навіть із відсотками! У перші дні походу мені неважко було видавати Анголу за Ата-камську пустелю — адже я був там колись. Проте потім малюк Джек почав вимагати «гумових дерев» і пташку-муху; його матусі знадобилося хінне дерево, а здорованеві кузену — світлячків подавай. Слово честі, я використав усю свою винахідливість! Після того як я зумів, щоправда з великим зусиллям, запевнити їх, що перед ними не жирафи, а страуси, я вже не знав, що й вигадувати. Та й «мій юний друг», як я помітив, більше не вірив моїм поясненням, особливо після того, як ми натрапили на сліди слонів. А тут ще й звідки не візьмись гіпопотами! Розумієш, Негоро, гіпопотами й слони! В Америці вони так само недоречні, як чесні люди в бенгальській каторжній в’язниці. Потім ще й старому негру треба було знайти під деревом ланцюги та колодки, скинуті, мабуть, якимось невільником під час втечі. І нарешті, десь неподалік загарчав лев. Погодься сам, не міг же я їх запевнити, що це муркоче домашня кицька! Мені залишалося лише підхопитися в сідло й поскакати.

— Розумію, — відповів Негоро. — І все ж я волів би, аби вони зайшли ще хоч на сотню миль у глиб країни.

— Я зробив усе, що міг, наймиліший, — заперечив Герріс. — До речі, добре, що ти йшов оддалік від нас. Вони начебто здогадувалися про твою присутність. І знаєш, там був такий собі песик — Дінго… Він начебто не дуже тебе полюбляє. Що ти йому зробив?

— Поки що нічого, — відповів Негоро, — але незабаром обов’язково всаджу йому кулю в голову.

— Такий самий гостинець і ти отримав би від Діка Сенда, якби він помітив тебе на відстані пострілу. Я маю зізнатися, «мій юний друг» — чудовий стрілець. І в цьому він молодець.

— Яким би молодцем він не був, Геррісе, він дорого заплатить за своє зухвальство, — відповів Негоро. Весь його вигляд свідчив про невблаганну жорстокість, що переповнювала його цієї миті.

— Добре, — прошепотів Герріс, — мабуть, ти, мій любий, залишився таким самим, яким я тебе знав. Подорожі не зіпсували тебе!

Після хвилинного мовчання американець знову заговорив.

— До речі, Негоро, — сказав він, — коли ми з тобою так зненацька зустрілися недалеко від місця катастрофи корабля, в гирлі Лонге, ти встиг лише попросити мене завести цих милих людей якнайдалі в глиб уявної Болівії. Але ти жодним словом не згадав про те, що робив останні два роки. А два роки в нашому бурхливому житті — довгий строк, приятелю. Відтоді як старий Альвеца послав тебе з Кассана на чолі невільничого каравану, про тебе не було жодної звістки. Зізнатися відверто, я думав, що в тебе були неприємності з англійськими патрульними суднами і що тебе підняли на реї.

— Саме так мало не скінчилася та справа, Геррісе.

— Нічого, не переймайся, Негоро. Шибениці тобі однаково не минути.

— Дякую!

— Що зробиш, — відповів Герріс з філософською байдужістю. — Це неминучий ризик у нашій справі. Якщо вже займаєшся работоргівлею на африканському узбережжі, не розраховуй на спокійну й безболісну кончину. Виходить, тебе впіймали?

— Так.

— Англійці?

— Ні. Португальці.

— До чи після здачі вантажу?

— Після, — відповів Негоро після певного коливання. — Португальці тепер роблять вигляд, нібито вони проти работоргівлі, після того як дуже непогано на ній нажилися. На мене донесли, стежили за мною і, зрештою, впіймали…

— І засудили?

— До довічного ув’язнення на каторзі в Паоло-Де-Луанда.

— Тисяча чортів! — вигукнув Герріс. — Каторга! Зовсім невідповідне місце для таких людей, як ми з тобою. Адже ми звикли до життя на вільному повітрі! Мабуть, я обрав би шибеницю.

— Повішеник втекти не може, тоді як з каторги…

— Тобі вдалося втекти?

— Так, Геррісе. Якраз через п’ятнадцять днів після того як мене привезли на каторгу, мені вдалося сховатися в трюмі англійського корабля, який прямував до Окленда, в Нову Зеландію. Бочка з водою і ящик з консервами, між якими я забився, забезпечили мене їжею й питвом упродовж всього переходу. Я жахливо страждав у темному, задушливому трюмі. Але годі було й думати вийти на палубу, поки судно перебувало у відкритому морі: я знав, що варто мені висунути ніс із трюму, як мене негайно ж запроторять назад і катування триватиме, з тією лише різницею, що воно перестане бути добровільним. Крім того, після прибуття до Окленда мене здадуть англійській владі, а та закує мене в кайдани, відправить назад до Паоло-Де-Луанда або, чого доброго, піднімуть на реї, як ти кажеш. Ото ж я й вирішив подорожувати інкогніто.

— І без квитка, — зі сміхом вигукнув Герріс. — Так-так, приятелю, і тобі не соромно? Їхати «зайцем», та ще й на готових харчах.

— Так, — зітхнув Негоро, — але тридцять днів провести добровільно замкненим у тісному трюмі…

— Та все це вже в минулому, Негоро! Отже, ти поїхав до Нової Зеландії, країни маорі?