Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

Я був уражений, тож стояв стовпом, не маючи в голові ані думки, в тілі — жодного бажання; згодився задерев'яніти перед цим чоловіком, і хай він має клопіт того стовпа позбуватися зі свого кабінету. Так тривало доти, доки не задрижали мені коліна, і я збагнув: коли ще трохи постою, гримнуся на підлогу без пам'яті. Здасться, не врахував я чогось елементарного, того, що відкриває доступ до цього замкненого й відчуженого; зрештою, відчайдушне вирішив піти геть і з'явитися сюди завтра.

Мене зупинив покрик — щось схоже на вороняче каркання:

— Які вам потрібні довідки? І що вам, властиво, треба? Я повернувся на закаблуках і виструнчився.

— Призначення на службу, ваше благородіє. Мене звати Киріяк Автомонович Сатановський, і прислав мене до вас його високоблагородіє…

Я знову назвав усі титули, ім'я, по батькові й прізвище правителя канцелярії.

— Призначаєтесь учителем у Житомирську гімназію! — каркнув помічник.

— Сподіваюся, старшим учителем? — чемно схилив я голову. — Якого предмету і з якою платнею?

Помічник правителя дивився на мене, ніби я був викопною твариною. Круглі очі, відвисла долішня губа, опущені, зморщені щоки, здиблені, зовсім такі, як у государя імператора й правителя, бакенбарди — був він саме здивування й ураза. Зрештою з-за тієї його відвислої губи викотився холодний прикрий смішець:

— Ви захотіли в старші? В молодші вчителі, в старші таких не призначають. А предмет — який випаде і який призначить директор гімназії. Щось вам не зрозуміло?

Викидував ці слова, наче випльовував насіння, — звуки дивно розлунювались у порожній кімнаті. Мені все було зрозуміло, через що я миттю щез, певне, трохи здивувавши цим помічника правителя.

Усе було розіграно як по нотах, та й годі мені вдавати із себе наївного: йдучи на прийом до помічника, я добре знав, що йому треба вручити не менше як двадцять п'ять карбованців, і саме тоді, коли він нічого не помічає. Окрім того, особа, котра бажає місця старшого вчителя, мала б відступити йому третю частину підйомних. Я ж вирішив на таке не йти, бо й грошей належних не мав; окрім того, ліпше вдавати з себе невинну овечку, ніж сприяти лихій славі світу. Зрештою, саме лиха слава й цікавить мене найбільше, через що й пишу оці рядки, але не я маю її поповнювати. Не сховаю: лихочиння інших приносить мені певну втіху: скільки разів, наприклад, із захопленням перечитував я оте писання, нині згоріле. "Ну й ну, — потирав я руки, — ось які ви добренькі, кат би вас пожер!" Входило тоді в мене замилування, адже я був не такий. Я був все-таки ліпший за тих, очорнених, тож міг дозволити собі поблажливу усмішку. Облагороджувати світ й чинити його ліпшим я не мав нахабства; зрештою, й сила моя хробачина — буду такий, як є, бо таким пущено мене в ліс людей.

Я повертався додому, не вельми вражений від зустрічі з чиновниками канцелярії учбового округу, допомагала мені забути прикрості одна досить пікантна історія, на яку я й переключив свою мислительну систему. Йшлося про графа Потоцького та його жінку — цю історію я саме досліджував. Вона не встигла увійти до моєї спаленої "Чорної книги", хоч було б незле нею ту книгу завершити. Але те, що пішло з димом, є дим, отож нічого не залишається, як почати нею книгу нову, яку вже берегтиму, як найсокровенніший скарб. Сам граф Потоцький уже назавжди виїхав у Париж, проте в Києві залишалася друга дійова особа, графиня, тепер вона жила на Липках. По кілька разів на день у неї буває генерал-губернатор Бібіков, і, здається, не марно. Однак тільки вчора довідався про них щось пікантніше — саме це й примусило мене поставитися до власних справ легковажніше, вони, як мені гадалося, нікуди не втечуть.

Отож наступного дня після відвідин канцелярії учбового округу я стояв біля квартири інспектора Першої київської гімназії і чекав, щоб він вийшов на свою звичайну прогулянку. Красень мужчина, високий, широкий у плечах, з чорними іскристими очима і з чудовим волоссям кольору воронячого крила, яке спадало в нього чудовими кучерями, — він ішов повільно й величаво, а оскільки було сонячно, то мені не залишалося нічого іншого, як стати його тінню — про цю свою властивість ставати тінню я, сподіваюся, ще не раз оповім на сторінках цієї книги. Отож він ішов, як я й сподівався, до одноповерхового будинку на Липках, де жила графиня Потоцька; я знав, що в цей час у графині гостює генерал-губернатор, і така ситуація не могла не зацікавити мене. Потоцька стояла у вікні, прегарна, мов янгол, у оксамиті з мереживами і з діамантовою блискіткою на грудях. Бібіков стояв поруч за портьєрою і вдавав із себе голуба, на що красуня відповідала неуважно, адже саме тоді й з'явилися красунь інспектор та його тінь, — ми спокійно й упевнено простували по хіднику. Наблизившись до вікна, інспектор вклонився наскільки міг гречніше, а графиня виразно повела очима, щоб він не зупинявся, а йшов далі. Красень був тямковитий і байдуже пройшов повз дім Потоцької, а я поволікся слідом; зрештою, все, що треба, я почув — графиня не змогла не виказати свого зворушення й фатально прорекла:

— Від таких кучерів можна збожеволіти.

— У кого це такі кучері? — глухо спитав із-за портьєри генерал-губернатор.

— На жаль, усього лиш у інспектора гімназії, — кокетливо зітхнула графиня. — Гляньте, яка чудова хода.

Генерал-губернатор удостоїв такої милості інспектора. Той ступав спокійно й розважно: розгорнуті плечі, щільно обтягнуті найліпшим сукном, і лискучі, аж пекли вони жіночі очі, розсипані по плечах кучері. Я озирнувся й побачив зелене обличчя Бібікова, було воно мертве. Графиня, здається, також помітила це обличчя й відчула, що мимоволі вразила свого високодостойного залицяльника, через це защебетала, бажаючи, щоб зелена барва його лиця принаймні порожевіла.

Я відклеївся од тіні інспектора, бо й сонце в цей час зайшло за хмари, і поспішив чимдуж до будинку графині — його саме залишав однорукий велетень Бібіков. Я витягся струнко, і генерал-губернатор глипнув на мене не без задоволення. Карета чекала достойника тут-таки, з неї вискочив ад'ютант, і Бібіков, ледь повернувши негнучку шию, гаркітливо наказав ад'ютанту, щоб інспектор Першої київської гімназії з'явився в нього завтра о восьмій годині ранку, обстрижений по-солдатському під гребінку, а коли він того не захоче, хай обстрижуть його в генерал-губернатора на барабані.

Це вже було щось вельми цікаве, і наступного ранку я не полінувася встати, щоб уздріти обстриженого красеня. Ясна річ, що графиня не лишила все на так, а обурилася й гнівалася на губернатора аж три дні, доки пообіцяв він клятвено, що з нового учбового року інспектор Першої київської гімназії стане її директором. Але й це не було останнім словом у цій історійці — за два дні нового директора визвано в канцелярію Бібікова, де йому ввічливо порадили одружитися на дочці голови палати, а ще за два дні призначено директором Ніжинського ліцею. Графиня знову обурилася, і так далі; зрештою вони порозуміння поміж себе знайшли.

Поки тулявся я по київських вулицях, минуло два тижні, і педель вручив мені вимогу за підписом правителя канцелярії учбового округу з'явитися без загайки й одержати необхідні для призначення документи.

Мене зустрів регістратор з орденом Станіслава в петлиці, таким самим, як у нашого професора історії Сарницького. Регістратор мав таке ж, як у професора, маленьке поморще не личко й дивився на мене з пильним прижмурцем, хоч я стояв навпроти виструнчений і готовий до послуху. Але й це, здається, не сподобалося регістратору, він кашлянув кілька разів і пройшовся кімнатою, поблискуючи своїм Станіславом. Голос його був теж такий, як у професора історії, деренчливий і тонкий:

— З'явитися через два дні, — наказав. — Вам буде видано на руки вимогу в губернське казначейство. Одержите прогонні й третне не в рахунок…

Уже не дивився на мене, а кудись у вікно, і його схожість із професором Сарницьким стала ще разючіша. Я щез раніше, ніж він повернувся до мене, і з'явився перед його очі через три дні. Цього разу помітив у ньому відміну: під очима висіли брезклі капшучки, чого ніколи не було в нашого професора історії. Подивився на мене, ніби хотів пропекти наскрізь, як ото дивляться жебраки під церквою: з проханням та погрозою, але я стояв перед ним, як обтесаний стовп.

— Знову ви? — спитав деренчливе. — Що вгодно?

— Прийшов за вимогою в казначейство, щоб мені відпустили прогонні й третне не в рахунок…

— А-а, — протяг він, наче мав немалу трудність пригадати мене й діло моє. — Я не встиг виготовити документ, прийдете через три дні…

Ми зустрілися поглядами, він захотів проїсти мене очима, але я умів робити це несогірш. Тоді в нього смикнувся капшучок під правим оком, і я, сам того не бажаючи, змушений був щезнути йому з очей.

Через три дні я помітив, що капшучків у регістратора під очима нема, і він уже нічим не різнився від нашого професора Сарницького, але й цього разу мене не впізнав, і я змушений був чемно нагадати про себе.

— Посидіть у коридорі, — сказав він, занурившись у папери: був надто заклопотаний.

Я сів у темному коридорі і, слухаючи безперервний ляскіт дверей, з яких вискакували чиновники й відвідувачі, — бігли вони повз мене, як тіні, ніхто й не подививсь у мій бік, — спокійнісінько задрімав. Дрімав я годину й другу, і мені приснився інспектор Першої київської гімназії, який розглядає в дзеркалі свою гиряву голову. Нарешті хтось біля мене зупинився, блиснув орден Станіслава.

– Ідіть у канцелярію генерал-губернатора, — сказав регістратор, — ми послали туди відношення, щоб вам видали подорожню по казенній потребі.

Він щез з-перед моїх очей так само, як умів щезати я, і це мене розважило. Я пішов, злегка насвистуючи, в канцелярію генерал-губернатора, але так самопоглибився, що ледве не поплатився життям. Над головою в мене ляснув батіг і загорлав форейтор, я відскочив із проїжджої частини вулиці, аж ударився об паркан. Мимо пролетів екіпаж з чудовою запряжкою, і пропливло, затулене вуаллю, чудове личко графині Потоцької. Здається, ми з нею зібрались в одне місце — графиня їхала клопотатися за новопризначеного директора, щоб його не відсилали з Києва. Це ж було неможливо, та й графиня, як я довідався згодом, не вельми наполягала: не мала вже й належного ентузіазму, адже кучерів, що так її хвилювали, на голові в новопоставленого директора вже не було.

У канцелярії мені, звісна річ, сказали, що ніякого відношення з учбового округу щодо моєї особи їм не повідомляли, і я вирішив чергову паузу ужити на те, щоб таки записати в свою книгу історію з Потоцьким, вона на те заслуговує.

— Граф Потоцький, граф Потоцький, — бурмотів я, залишившись наодинці в студентській камері, мої колеги в цей час розлізлися по Києву, — добре було б заново побачити тебе, щоб увійти в твій образ, але спробую обійтися без цього.

РОЗДІЛ II

Загалом, я людина поміркована, твереза й наприроднішим своїм станом уважав би життя малопомітне при ретельному виконанні своїх обов'язків.