Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

Мене цілком могла б задовольнити та доля, яку обрав мій батечко. Відтак ніколи б не брався за перо й не марнував би даремно часу, адже письмакою ставати не бажаю. І коли б не було при мені таємниці, так воно б і сталося. Таємниця ж моя — це щось маловірогідне й дивне! Коли я відкрив це в собі — перестрашився. Відкрилася мені випадково: якось без заміру йшов я позаду свого колеги по студентській камері, звали його Софрон Іванович Линицький, — той колега мав славу ловеласа. Кудись пильно поспішав, аж ні разу не озирнувся, мене ж повабила за ним людська цікавість. Було сонячно, від Линицького на дорогу падала густа тінь, я захотів пожартувати з колеги і так наблизився до нього, що наступив на тінь. І от що сталося. Сам я залишився на місці, але, з другого боку, нібито перелився в тінь свого колеги — частина мого єства невидимо рушила вслід за Софроном. Перший "я", той, що лишавсь у живій плоті, повернувся й пішов собі геть, однак не міг позбутися постійного враження, що тепер моє єство розполовинене: одне, як йому належить, знічев'я йде собі по вулиці й розглядає світ, а друге невідступне простує за Линицьким. Отак воно й сталося, що та друга моя половина без найменшого утруднення проникла в будинок, де жила молода вдовичка, і стала свідком доволі бурхливої любовної сцени. Зрештою, я пробув там тільки доти, доки дозволяла пристойність, а коли Линицький почав вести себе брутально, я не витримав і покинув дім. Важливою в цьому епізоді була не історія того нікчемного чоловіка а його банальними зальотами, важливим стало відкриття таємниці: я ж бо здобував дивовижну можливість знати й бачити все, що хотів. Найпростіше було чинити так, як описав: йти слідом за людиною і ставати її тінню, тобто безпосереднім свідком тих чи інших учинків. Завдяки таємниці я почав накопичувати таку силу інформації, звісток, історій, що вони почали заважати мені існувати. Коли б я задовольнявся роллю звичайного пліткаря, міг би потрясти світ своєю обізнаністю, але таким за природою своєю бути не можу — маю вдачу замкнуту й самітливу. А що треба було від усієї тієї навали звісток певним чином звільнитися, з'явилась у мене ідея "Чорної книги".

Не вмію вигадувати — це основна моя вада. Всі історії, які записую, мають відбуватись у житті, і не інакше. Отож, щоб пізнати людину, якої б вартості вона не була, мушу жити разом із нею і навіть співпереживаю. Вправляючись у цьому, на чуже око, дивному занятті, я збагатив свої засоби; наприклад, знаючи, що світські зібрання у нашому місті (чи будь-де) — це в основному зібрання людей балакучих, залюбки їх відвідував, звісно, не бувши запрошеним. Збирав я не тільки безпосередні звістки, але й побічні — по тому складав, як мозаїку, ту чи іншу історію. Сам акт творення дає мені таке задоволення, що займаюся цим задля самого заняття.

Графа Потоцького мені довелося бачити увіч кілька разів. Уперше це сталося тоді, коли він у розкішному екіпажі під'їхав до будиночка пані Шароцької, котра мешкала на Липках. Тут жило з матір'ю дві красуні дочки — до старшої з них навідувався генерал-губернатор, і не для того, щоб одружитися: в нього в Петербурзі жили дружина й двоє дорослих синів. Потоцький про це знав. І все-таки він об'їхав київську аристократію й докладно розпитався про сімейство Шароцьких.

Граф був високий, але негарний, лице подзьобане віспою, а очі лихі. Ці очі й приманили мене до нього, бо історія першої його дружини у Києві — на язиках. Була та історія темна як ніч, через неї Потоцького заслали в одну із віддалених губерній. У молодої жінки виявився коханець, генерал, котрий квартирував у Тульчині й жив у флігелі графського палацу. Ясна річ, генерал вирішив утекти з графинею. Вони сіли в екіпаж і помчали з Тульчина на Одесу. Граф довідався про те вчасно. Посадив слуг на коней, сам скочив на гнідого рисака, і почалася гонитва. Переслідувачі, за наказом графа, повдягали маски, і кожному з них Потоцький пообіцяв немалу винагороду — вони мчали так, як могли витримати коні. Втікачів наздогнали поблизу Тростянця. Що після того відбулося, ніхто не знає, але саме після того граф із дружиною розлучився й був засланий…

Екіпаж Потоцького підкотився під ганок Шароцьких, слуга поспішно відкинув приступні й відчинив двері. Граф був важкий тілом, і, коли виходив, натиснувши ногою на приступку, екіпаж на м'яких ресорах так нахилився, що готовий був перекинутися. Очі Потоцького дивилися холодно й гостро. Перед ним широко розчинили двері, і він рушив у передпокій, де його кроки розлунилися, як залізні.

— Яка честь, яка честь! — заторохтіла полковниця, поквапно виходячи назустріч.

— Здається, ми мали нагоду зустрічатися, — сказав граф, приклавшись до руки господині.

— Не раз, пане графе, не раз. У театрі й на концертах. Граф усівся в запропонований йому фотель у вітальні.

— Не буду, пані, багато розводитися, — сказав. — Я приїхав у Київ шукати собі дружину і хочу заявити madame, що мені сподобалася ваша дочка.

— У мене дві дочки, — обережно нагадала пані Шароцька. Потоцький випрямився, хоч це йому було незручно, сидячи у фотелі, і його голос зазвучав сухо й по-діловому:

— Мені сподобалася ваша старша дочка, і я готовий з нею одружитися на умовах, які бажаю викласти.

— Зробите нам велику честь, — прожебоніла пані Шароцька.

Потоцький утупився лихими очима в полковницю, і з його вуст не так злітали, як зіслизували слова:

— Вінчатися — через тиждень. Вінчальну сукню і все необхідне доставлять вам на визначений термін. Нареченій відразу ж призначається триста тисяч карбованців, а коли вона народить мені сина, ще мільйон. Вам, madame, і вашій молодшій дочці видадуть триста тисяч карбованців, але з підпискою, що ви ніколи не дозволите собі з'являтися до моєї дружини в Тульчин і не листуватиметеся з нею. І нарешті: відразу ж після вінчання, просто з костьолу, я повезу дружину в Тульчин… Ваша думка про це, madame?

— О пане графе! — зажебоніла пані Шароцька. — Це так раптово і так… приємно… Така нам честь… хіба я можу на це не згодитися? Я б ніколи не посміла учинити щось супроти вашої волі, але… мені потрібно звідомити про це дочку, бо в цьому має бути її воля…

— Слушно! — буркнув граф Мечислав і шумливо звівся. — Завтра о десятій ранку я з'явлюся по відповідь. Моє вам шанування, madame!

Він приклався до руки полковниці й пішов, дзвонячи підкованими чобітьми. Луна від його ходи так гучно відбилась од кутків, що, здавалося, будинок хитнувся.

— Анельцю, Анельцю! — кволо покликала пані Шароцька, сидячи у фотелі з вибалушеними очима. — Чи велике нам щастя бог послав, чи якесь прокляття?

— Що ви говорите, maman! — по-діловому відказала Анеля, заходячи до вітальні. — Все йде, як треба…

— Чула, що він казав? — прошепотіла стара.

— Звісно, — спокійно обізвалася дочка. — І не знаходжу тут нічого дивовижного.

— А те, що маємо з твоєю сестрою тебе відректися?

— Ах, maman! — скривилася красуня. — Чи ж із нашими статками вередувати?

— Маєш рацію, доню, але… порядні люди так не сватаються.

— Так сватаються люди, які мають порядні гроші… Полковниця дивилася на дочку трохи здивовано. Гарне, точене личко випромінювало лагідний спокій, наче не вона висловлювала такі холодно-практичні речі. Більше того, очі дивилися замріяно, а вуста чарівно розтулилися, з'являючи перлові зубки.

Саме такою вона й з'явилася до жениха наступного дня рівно о десятій ранку. Спокійно слухала, як у передпокої звучать чавунні кроки. Здавалося, граф був викутий із заліза, бо зайшов до вітальні холодний, непроникний, замислений. Красуня відчула при його появі небувалий раніше трепет, вже й сама не знала, чи захоплюється цим незвичайним чоловіком, чи жахається його. Здається, було і те й друге водночас; зрештою в її гарненькій голівці вже визріло рішення. З деталей цієї зустрічі мало значення те, що ранок був винятково сонячний, незважаючи на осінь. Тому вітальня була залита сонцем, я ж мав золоту нагоду стати графовою тінню, а тепер розкошував, незримо присутній, у цій золотій вітальні. Панна запросила графа сідати, але він, на моє задоволення, й не подумав те чинити, через що залишалася стояти й старша полковниківна. Вона зашарілася, і від того її обличчя стало ще чарівніше. Граф розставив ноги, його тінь перекинулася через вітальню, захопила фотель, що стояв під стіною, через що я мав нагоду зручно всістися й вигідно розташувався, закинувши ногу на ногу.

— Зумисно не сідаю при цій процедурі, — сказав граф. — Одне — те, що не терплю урочистостей, а друге, — так мені буде сподобніше почути ваше "так" чи "ні".

— Що ж сподіваєтеся почути? — лагідно озвався чарівний голос.

— Те, що зволите сказати, мадемуазель, — відповів граф із легким поклоном.

Вона промовчала для годиться, а тоді сказала просто:

— Приймаю всі ваші умови. Коли хочете, мені сподобалася ваша манера свататися. Це так оригінальної А діловий характер сватання… це свідчить, що у вас нема на думці облуди.

Він стояв, щедро облитий сонцем, і в тому світлі виразно проступила кожна віспинка на його лиці. Панна Анеля не могла не помітити того; зрештою, він зумисне так став.

— А ще мені сподобалося, — мовила вона, — ваше оригінальне лице.

Граф здригнувся і стрілив оком, перевіряючи, чи не кпить із нього красуня, але побачив проти себе прекраснодушну всмішку.

— Ми зустрічалися з вами в театрі й на концертах, — нагадав.

— Звісно, там я вас і примітила. Вас важко не помітити, надто виділяєтеся серед нашої нудної й сірої публіки.

— Це через те, що я Потоцький, — сухо сказав граф.

— О, звісно! Але це мене цікавить зараз найменше.

— А що ж цікавить панну найбільше? — зирнув на неї впритул.

— Панні не годиться казати про це відверто, — продзвенів чарівний голосок.

— О так, — схилив голову граф. — Можу дати вам, мадемуазель, ще кілька гарантій. Буду з вами ввічливий і шануватиму вас, доки бачитиму вашу до мене прихильність. Вимагаю абсолютної вірності, і всі мої обіцянки стануть не словом, а законом.

Панна Анеля зробила кніксен.

— Отже, можемо вважати, що ми домовилися і наша умова починає діяти з цієї хвилини.

— Коли панові так завгодно, — в тон йому відказала Анеля.

На те граф зробив кілька кроків до нареченої і припав вустами до її руки.