Читати книгу - "Майбутній мій, Юлія Бонд"

Маша

Не розмовляю з Олегом усю дорогу, поки ми їдемо жвавими вулицями буденної столиці. Я злюся на його витівку, не розуміючи причин. Тим часом Олег бере курс до одного торгового центру, а потім шукає вільне місце для паркування.

– Ти продовжуєш грати в мовчанку? – Олег торкається мого плеча, коли замовкає двигун “Бумера”.

– Продовжую, – намагаюся відвернутися до вікна, але Сокіл, схопивши мене за плечі, силоміць розвертає обличчям до себе.

– Машко, я не зробив нічого поганого, зрозумій. Телефон – лише шматок пластику. Забудь вже про нього, гаразд?

Я шумно видихаю, намагаючись не дивитись на Олега.

– Ідемо.

Вийшовши з машини, Олег тягне мене за руку, прямуючи до головного входу до торгового центру.

– Навіщо? – Я не встигаю за розгонистими кроками Сокола, тому постійно спотикаюся.

– Купувати тобі новий телефон.

Мені хочеться зло фиркнути на цю пропозицію, але я стримую в собі чергову порцію гніву.

Ми дійсно заходимо в магазин техніки та купуємо мені телефон. Я не захоплююся новим айфоном, хоч він і є точною копією мого колишнього. Олег намагається підняти мені настрій, розповідаючи анекдоти про знаменитого Ізю та тітку Соню, тільки мені фіолетово.

Повертаємось на паркування. Олег запускає двигун, і ми рушаємо з місця, залишаючи у дзеркалі заднього виду торговий центр.

Мовчимо доти, доки не виїжджаємо за межі Києва. Мене хилить у сон, а Олег зосереджується на дорозі, не звертаючи на мене жодної уваги.

Скошую в бік Сокола погляд, роблячи про себе позначки про його нервову напругу. Він чомусь крутить головою, вдивляючись у бічні дзеркала.

– Пристебніться, крихітко, – коротко кидає Олег, підвищуючи швидкість на коробці передач.

– Вирішив поганяти? – тягнуся до ременя безпеки, намагаючись ігнорувати передчуття чогось поганого.

– Можливо.

Я не встигаю відповісти, як Олег різко втискає педаль газу в підлогу, і машина з гучним гулом рветься вперед.

– Що відбувається? – Я обертаюся назад і помічаю два чорні позашляховики, що дихають нам прямо взад.

– Нічого, – рівним тоном вимовляє Олег.

– Як це нічого? – Сокіл ігнорує моє питання і виривається на зустрічку, обганяючи автомобіль, що їде попереду. – Олеже, скажи, що відбувається?

Я знову залишаюся без відповіді, чому мене починає бити нервове тремтіння. Сіпаюся на сидінні, весь час оглядаючись. Позашляховики не відстають. Вони підбираються надто близько і в якийсь момент один із них виривається вперед, обганяючи нас.

– Чого вони від нас хочуть? – Мій голос помітно тремтить. Я перелякано витріщаюся на Олега, коли наш “Бумер” виляє з однієї смуги руху в іншу.

– Я не знаю.

– Мені страшно. Олегу, – простягаю я, чіпляючись пальцями за міцну руку коханого.

– Не бійся, Машко, ти зі мною. Значить, ти в безпеці по будь-якому розкладу. – Олег кидає побіжний погляд у мій бік, а потім знову зосереджується на дорозі.

Я намагаюся вірити своєму чоловікові. Як і намагаюся ігнорувати щемливий біль у серці.

– Маріє, відчини бардачок, – просить Олег і я тягнуся до бардачка. Відкриваю його і чекаю на подальші вказівки. – Там унизу під усім барахлом є стовбур. Дай мені його.

– Стовбур? У сенсі пістолет?

– Так. Ще коробку дістань. Непримітна така. Сіра.

Ковтаю підкочую до горла грудку та роблю все, як каже Олег.

Намацую холодний метал і дістаю пістолет. Я не знаю, як правильно тримати зброю, тому охоплюю ручку і кладу пістолет у нішу поруч із коробкою передач. Потім дістаю коробку. Мені хочеться запитати, що всередині, але я й так наперед знаю, що скаже Олег.

– Патрони, – простягає Сокіл.

– Я так і зрозуміла, – бубоню собі під ніс.

– Маше, все буде добре. Вір мені.

– Намагаюся. Але не виходить, зовсім не виходить.

Наш “Бумер” затискають спереду та ззаду одночасно. Олег намагається піти вліво, але не виходить. Попереду джип, що їде, блокує обгін, точно повторюючи наші маневри.

– Сука, – лається Сокіл, коли наша машина починає зменшувати швидкість.

– Нас уб'ють? – запинаюся, бо страх просовує свої крижані щупальця глибоко під шкіру.

– Ні. Не думаю.

– Може подзвонити татові?

– Навіщо? Думаєш, Звір нам зараз допоможе? Серйозно? – Олег голосно сміється, і це лякає мене ще більше.

– А поліція? Допоможе?

– Машко, богу краще молись, якщо віриш. Він точно допоможе.

– Обіцяєш?

– Я ніколи тобі не брехав, дівчинко моя. Обіцяю.

Нас притискають до узбіччя, змушуючи зупинитися. Стрілка на спідометрі опускається все нижче і нижче, а незабаром взагалі завмирає на нульовій позначці. Олег не глушить двигун і тягнеться до пістолета. Перевіряє, чи він заряджений, а потім знімає ствол із запобіжника. Тільки лунає брязкіт металу і моє серце пропускає потужний удар.

– Водити вмієш? – Запитує Олег і негативно хитаю головою, не маючи сил говорити. – Гаразд, повернемося до Одеси, підеш в автошколу.

Мені хочеться запитати: чи повернемось ми колись до Одеси, але натомість я лише перелякано дивлюся перед собою і рвучко хапаю повітря ротом.