Читати книгу - "Майбутній мій, Юлія Бонд"

Маша

– Машко, сиди в машині й не висовуйся, – каже Олег, стискаючи мою руку.

Мовчки хитаю, погоджуючись із коханим. Тим часом із позашляховика виходять двоє чоловіків міцної статури. Виглядають вони як братки з дев'яностих: великі, бритоголові та в чорному одязі. Я дивлюся на них і дихаю через раз, лякаючись до чортиків.

– Горін, даю тобі три години. Адресу написав у СМС. Візьмеш із собою пацанів. Звірю ні слова, – Олег з кимось розмовляє телефоном, а потім виходить з машини, залишаючи мене одну.

Утискаючись у спинку сидіння, обхоплюю себе за плечі обома руками. Спостерігаю за тим, що відбувається. Олег рівняється з тими мужиками, і вони про щось розмовляють. Твою матір! Вони просто балакають, а я трясусь, як листок на вітрі, відчуваючи нові хвилі страху.

Час тягнеться болісно повільно. Я чую кожен свій подих, який віддає гулом у скронях. Впевненість Олега вселяє в мене надію. Все буде добре. Це ж Олег і він ніколи мені не брехав. Ніколи!

У супроводі чоловіків Олег сідає у позашляховик. А я прислухаюся до страшливої тиші та тяжко чекаю хвилин п'ять.

За ці п'ять хвилин я переосмислюю все, що було в моєму житті й все, що могло бути в ньому. Я була поганою дівчинкою: лаялася з батьком, роблячи йому нерви; поводилася неправильно, пропадаючи в нічних клубах та поганих компаніях. Та я все робила на зло Звірю. Хотіла зіпсувати йому життя за те, що він покинув нас із мамою та пішов до неї. Та я навіть з Олегом уперше переспала лише щоби помститися батькові. Виходить, я так занурилася у своїй ненависті до батька, що не помітила, коли ми з ним зовсім стали чужими людьми.

Зараз я все віддала б, щоб повернути час назад…

– Ти як, крихітко? – Голос Олега вириває мене з потоку думок. Я перелякано витріщаюся перед собою, а потім дивлюся на коханого, коли він торкається мого плеча.

– Ніяк.

– Все нормально. Не бійся.

– Що? Все нормально? – ледве не зриваюся на крик, а Олег виглядає лячно спокійним.

– Нормально. Зараз ми трохи відхилимося від маршруту.

– Відхилимося? В сенсі?

Олег бере мої руки та підносить їх до своїх губ, щоби поцілувати. Його тепле дихання зігріває шкіру. Я заглядаю в глибину зелених очей і намагаюся знайти відповіді на всі запитання.

– Старий знайомий. Запросив на обід. З'їздимо в одне місце, а потім одразу повернемося додому.

– Знайомий? Ти зараз жартуєш, так?

– Ні, дівчинко моя. Не жартую. Адже з тобою все добре? Ти якась бліда? Сильно злякалася?

– Так. Дідька лисого. Я злякалася, Олегу!

– Іди до мене, моя маленька.

Олег розкриває обійми, і я притуляюся до його грудей.

– Ну чого ти, Марічко? Все добре. Я з тобою. Я завжди з тобою, Тарновська.

Олег покриває поцілунками майже кожен сантиметр мого обличчя, а я, відчуваючи торкання його губ, продовжую схлипувати. Мені не віриться, що ці перегони на трасі були просто так. Хіба так буває? І що це за знайомий, який влаштував справжній “Форсаж”?

– Ти вже заспокоїлася? – Хитаю, не в змозі говорити. Сльози вичерпали усі сили. Я спустошена та розбита. – Пристебнись, крихітко. Ми вже їдемо.

Повернувшись на трасу, беремо курс у бік столиці. Поперед нас їдуть ці два позашляховики, точно показуючи дорогу. Я дивлюсь у вікно, не бажаючи розмовляти з Олегом. Я дуже злюся на Сокола за недомовленість. Зрозуміло, він не хоче мене лякати, але приховувати правду – не найкращий варіант, якщо чесно.

Трель мобільника Олега змушує мене здригнутися. Я прислухаюся до розмови, але нічого не розумію. Якісь імена, прізвиська, дивні жаргонні слівця. Що взагалі відбувається?

Я пориваюся прямо спитати у Сокола, але в останній момент змінюю думку і знову відвертаюся до вікна.

Він мені відповість! Відповість на всі запитання, коли ми повернемось до Одеси.

***

Під'їхавши до заміського ресторану, Олег паркує "Бумер" на стоянці, а потім першим виходить з машини й відчиняє переді мною дверцята. Я тягнуся до його руки, намагаючись впоратися з тремтінням.

Обійнявши мене за талію, Олег веде до ресторану.

Нас оточують кілька чоловіків. Намагаюся не дивитись на цих головорізів, що нагадують бойовиків із фільмів про бандитів, але так виходить, що тільки й витріщаюся на незнайомців.

– Мені потрібно в туалет, – тихо простягаю я, щоб міг почути лише Олег.

– Добре. Я тебе проведу, – Сокіл веде мене в непомітний коридор і залишає навпроти дверей з вивіскою WC.

Залишившись на самоті, я намагаюся набрати батька. Мені хочеться почути його голос і все розповісти. Так, я маленька дівчинка, яка потребує його захисту.

Але я довго не наважуюсь зателефонувати татові. Можливо, саме так, як каже Олег. Ми просто пообідаємо та поїдемо далі. Ось тільки неприємний внутрішній голос твердить зовсім інше. Все не так просто. І з Олегом все також непросто. Він удає, що нормально, але я ж бачила, як грали жовна на його вилицях.

Виходжу з вбиральні й натикаюсь на чоловіка. Підіймаю погляд і завмираю, побачивши того незнайомця, через якого Сокіл розбив мій айфон.

– Вибачте, – каже чоловік.