Читати книгу - "Завтра буде вчора, Мар'яна Доля"

Коли ми закінчили монтувати та озвучувати сюжети, я почувалася як вичавлений лимон. Голова уже відмовлялася сприймати інформацію, і мені хотілося одного — якомога швидше опинитися вдома і просто лягти й полежати, ні про що не думаючи. Проблем у мене не поменшало, проте організм подавав чіткий сигнал — необхідне перезавантаження. Знаєте, як ото комп'ютер не почне працювати, доки не виконає усі заплановані його загадковим інтелектом оновлення. Ти хоч плач, хоч смійся, хоч дибки скачи — ніякі вмовляння на нього не подіють. От таке щось коїлося цього вечора і зі мною.

— Тортик свій не забудь, — промовив Макс, коли ми виходили зі "студії".

 — Мій? Я думала, ми його поділимо навпіл…

— Я не люблю солодкого. Почаюєш з якимись подружками.

У мене не було особливого бажання самій запихатися тим тортом, але й подружок тут жодних не було. Ну, нехай. На крайній випадок, пригощу собачку, яку я бачила зранку поблизу свого дому. Може, ми потоваришуємо?

Вже коли ми зупинилися біля під’їзду, я поглянула на мотузку, де коливалася на вітрі чиясь білизна — і згадала про Таню.

Вона ж учора запрошувала мене в гості, на вареники, чи пироги, чи що там сусідка збиралася готувати?

Звісно, Таня не була мені дуже приємною, я відчувала до неї якусь легку жалість, немов до тієї самої собачки. І в той же час мені було незручно через це почуття. Я думала, що Таня ставиться до мене по-доброму і щиро… ну нехай вона навіть трохи нав'язлива і їй не вистачає розуміння і тактовності, але звідки дівчині взяти ці риси, якщо вона ніколи не бачила їх у людей, котрі її оточували. Зрештою, я можу не прискіпуватися до неї, а поспівчувати, адже вона  вчора сказала мені, що почувається  дуже самотньою. То, може, варто зайти до неї та вибачитися, що була зайнята роботою і не заглянула раніше? Заодно і тортик прилаштую в хороші руки…

З такими думками я забігла додому, швиденько вмилася, переодяглася, схопила коробку зі смаколиком, і попрямувала до Тетяниного будинку. Може, це й мені допоможе трохи відволіктися від думок про Юру і Макса. Не зійшовся ж увесь світ клином на цих двох чоловіках, справді! 

Все, я про них більше не думаю. Віднині я горда і незалежна жінка, котра живе вільним життям і нікому не зобов'язана звітуватися про свої слова і вчинки. І керувати мною жоден з них не буде!

Ось так рішуче налаштована, я  піднялася на потрібний поверх, знайшла двері, оббиті коричневим стареньким дермантином і натиснула на кнопку дзвінка. Десь у глибині квартири задеренчала різка і неприємна мелодія, що нагадала мені про дитинство та шкільний дзвоник.

Двері ніхто не відчиняв, і я вирішила, що Таня десь вийшла. Може, в магазин чи ще у якихось справах.

Ні, так ні. Я простягнула руку і востаннє вирішила натиснути на дверну ручку. Сама не знаю, чому так зробила — може, під впливом якоїсь книги або фільму, де героїня отаким самим чином потрапляє у халепу. А може, мене просто вела інтуїція.

Хоча, чесно кажучи, привела мене вона зовсім не в те місце і не в той час. Але я поки що була не в курсі.

Тому смикнула за ручку, бажаючи перевірити, чи добре замкнені двері — і вони  раптом піддалися та прочинилися.

 — Таню! — гукнула я. — Ти вдома?

Жодного звуку  всередині квартири.

Вийшла кудись і забула замкнути двері? А раптом їй погано стало, серце прихопило абощо? З такою думкою я зробила крок уперед і опинилася в темному передпокої. Планування тут було стандартне — ліворуч засклені двері, котрі вели у кухню, прямо — велика кімната, праворуч — коридорчик, який закінчувався входом до спальні, а поруч був сумісний санвузол. 

Усі двері були акуратно прикриті, здавалося, господині і справді не було вдома. Тільки легкий протяг пробіг по моїх ногах — і раптом двері, що вели в залу, від пориву вітру рипнули і  прочинилися. І в щілину, яка утворилася, я побачила щось темне, що лежало на підлозі. Немов мішок чи кілька подушок, прикритих згори ковдрою. Але з-під краю ковдри стирчала підошва домашнього капця.

Подібні історії добре читати, сидячи вдома у затишному кріслі, коли за вікном дощ, а поруч чашка гарячої кави і бутерброд. Але безпосередньо ставати їх учасником далеко не так приємно.

“Ну, може вона просто спить,” — сказала я собі. Ага, о шостій вечора, вкрившись з головою ковдрою і чомусь на підлозі.

Я обережно поклала торт на поличку в передпокої, роззулася і босоніж пройшла в кімнату.

На носочках, немов справді боячись розбудити людину, котра задрімала, прокралася до середини кімнати і  обережно відтулила ковдру з голови господині. А потім знову її накрила.

В кіно у подібну мить актриси голосно верещать або навіть втрачають свідомість. Але я стояла мовчки і навіть не дуже розгубилася. Було тільки дивне відчуття, що все це відбувається з кимось іншим, а зовсім не зі мною.

Якась чужа дівчина тільки що холоднокровно дивилася на  жахливо спотворене обличчя померлої, котре мало неприродній синюватий колір. А потім вона ж, ця незнайомка, повернулася до коридору, підняла слухавку допотопного телефонного апарата і, ледь торкаючись пальцем диска, набрала “102”.

 — Алло! Добрий день! Не могли б ви приїхати? Мою знайому вбили… Адреса…

Чомусь у мене зовсім вивітрився з пам’яті номер Тетяниної квартири, хоча тільки що я стояла перед дверима і дивилася на нього.

 — Зачекайте, я зараз уточню…

Я вийшла на сходовий майданчик і глянула на двері. Потім повернулася до телефону.

 — Вулиця Зоряна, вісім, квартира тридцять три…

 — Залишайтеся там, нікуди не йдіть і нічого не чіпайте руками! — почувся напружений чоловічий голос по той бік телефонного дроту. — Зараз приїде бригада! 

Чомусь дуже невчасно згадався давній фільм “Бригада”, який теж полюбляла дивитися моя мама. Тільки він був, здається, не про поліцію, а , навпаки, про бандитів…

 А може, й сюди зараз нагряне якась мафія? Ну чого я влізла, треба було розвернутися й піти. Або хоча б спершу зателефонувати Максу. Він би сказав, як правильно вчинити в цій ситуації.