Читати книгу - "Лицедії, Сомерсет Вільям Моем"

Палко бажаючи принести себе в жертву, вона написала матері, що незабаром приїде до неї.

Під різними цілком правдоподібними приводами вона уникала зустрічей з Томом аж до останнього дня свого перебування в Лондоні. І ось настав день, коли остання вистава була вже зіграна, і в кишені у неї лежав квиток до Сен-Мало — на вечірній поїзд. Том прийшов попрощатися з нею десь о шостій годині. На той час Майкл уже був дома, а до того ж у неї зібралися Доллі, Чарлз Темерлі й ще кілька знайомих, отже, вони не могли й на мить залишитися самі. Джулія переконалася, що їй зовсім не важко розмовляти з ним цілком природним тоном. Поява Тома викликала у неї не гострі страждання, а тільки тупий сердечний біль.

Час від’їзду Джулії і те, куди вона їде, вони з Майклом тримали в таємниці, тобто їхній агент по пресі повідомив про це редакції лише кількох газет, і тому, коли вони приїхали на вокзал, на них чекало там не більш як півдюжини репортерів і три фотографи. Джулія сказала їм кілька банальних фраз, Майкл додав кілька слів од себе, а тоді агент по пресі одвів репортерів убік і коротко ознайомив їх з планами Джулії. Тим часом Джулія й Майкл позували перед фотографами, які їх зняли рука в руку, потім їхній останній поцілунок і, нарешті, Джулію, яка, наполовину висунувшись з вікна вагона, махає рукою Майклові, котрий стоїть на пероні.

— Ну, й настирливі ж ці люди, — сказала вона. — Від них ніде не сховаєшся.

— Я просто не розумію, як вони дізналися, що ти їдеш.

Навколо них уже зібрався невеличкий натовп цікавих.

Агент по пресі підійшов до Майкла й сказав, що, на його думку, він дав репортерам досить матеріалу на одну колонку. Поїзд поволі рушив.

Джулія не взяла Іві з собою. Вона відчувала, що для того, щоб повернути собі втрачений спокій, їй треба на якийсь час обірвати всякий зв’язок із своїм дотеперішнім життям. Іві не в’язалася б з тамтешнім французьким оточенням. Бо тітка Керрі — нині мадам Фаллу, — яка замолоду вийшла заміж за француза, тепер, будучи вже дуже-дуже старою жінкою, розмовляла по-французьки куди краще, ніж по-англійськи. Вона овдовіла багато років тому, а її єдиний син загинув на війні. Вона жила у високому й вузькому кам’яному будинку на підвищенні, і, переступаючи його поріг з брукованої вулички, ви потрапляли в мирне царство минулої епохи. Протягом останнього півстоліття в ньому нічого не змінилося. Вітальня була обставлена меблями в стилі Людовіка XV, а всі меблі стояли в чохлах, які знімали тільки раз на місяць, аби легенько пройтися щіткою по шовкових оббивках. Кришталевий канделябр був загорнутий у муслін, щоб на нього не сідали мухи. Екран перед каміном був зроблений з павиного пір’я, майстерно сплетеного і захищеного склом. Хоч вітальнею ніколи не користувалися, тітка Керрі щодня власноручно прибирала її, витираючи ганчіркою порох. Стіни їдальні були обшиті панелями, і стільці тут також стояли в чохлах. Буфет прикрашали срібна ваза на фрукти, срібний кофейник, срібний чайник і срібна таця. Тітка Керрі й мати Джулії місіс Лемберт мешкали в «ранковій кімнаті», довгій і вузькій, обставленій меблями в стилі ампір. На стінах там висіли в овальних рамках намальовані олією портрети тітки Керрі та її покійного чоловіка, його батька й матері, а також пастеллю намальований портрет її маленького сина. Тут стояли їхні скриньки з шитвом, тут вони читали свої газети — католицьку «Круа», «Ревю де монд», місцеву щоденну газету, а також щовечора грали в доміно. Вони й їли тут щодня, крім четверга, коли до них на обід приходили абат і капітан ля Гард, відставний морський офіцер. Та коли приїхала Джулія, старенькі вирішили, що зручніше буде їсти в їдальні.

Тітка Керрі все ще носила траур по чоловіку й сину. Рідко який день видавався їй тепер теплим, і тому вона майже ніколи не знімала коротеньку чорну фуфайку, яку сама ж і вив’язала. Місіс Лемберт теж ходила в чорному, та коли до них на обід приходили мосьє абат і капітан, вона накидала на плечі білу мереживну шаль, подаровану їй Джулією. По обіді вони грали в плафон — по два су за сто очок. Вважалося, що місіс Лемберт, яка так багато років прожила на острові Джерсі і все ще час від часу навідувалася в Лондон, знає все, що робиться на білім світі, а вона казала, що зараз усюди грають у гру, яка називається «контракт». Але капітан відповідав, що це все — американські штучки, і хай американці в них і грають, а його цілком задовольняє плафон; абат же зітхав і висловлював жаль з приводу того, що така гарна гра, як віст, вийшла з моди. Втім, з чоловіками завжди так — їх ніколи не задовольняє те, що вони мають, їм весь час хотілося б мати щось нове, нове, нове.

На кожне різдво Джулія надсилала матері й тітці дорогі подарунки, але старі ніколи подарованими речами не користувалися. Вони з гордістю показували їх друзям, а потім загортали у цигарковий папір і ховали до шафи. Джулія хотіла подарувати матері автомобіль, але та відмовилася. Далеко від дому вони з сестрою не відходили, і машина їм на такі відстані була непотрібна. До того ж шофер крав би в них бензин; якби він харчувався десь в іншому місці, це б для них дорого коштувало, а готувати йому їжу Аннет не погодилася б. Аннет була їхня куховарка, економка і покоївка. Вона служила в тітки Керрі от уже тридцять п’ять років. Її племінниця теж працювала в них, прала, мила й прибирала, але Анжела — так її звали — була ще молода, їй не було ще й сорока років, і тому постійна присутність у будинку дорослого чоловіка була просто небажана.

Джулію вони оселили в тій самій кімнаті, де вона жила дівчинкою, коли ходила до школи. Через те її спершу переслідувало якесь чудне, болісно сентиментальне почуття, і якийсь час вона ходила сама не своя. Та, незважаючи на це, до тутешнього способу життя вона призвичаїлася дуже легко. Тітка Керрі, одружившись, стала католичкою. Місіс Лемберт навернулася до католицької віри —