Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

Проте поговорити без свідків ми змогли лише пізно ввечері, коли гості розійшлися, мої батьки забрали Ярика до себе, а ми з Олегом на тому ж орендованому лімузині вирушили до найдорожчого готелю нашого міста, щоб провести там свою шлюбну ніч. 

Як на мене, це все були, висловлюючись мовою моїх друзів-студентів, “суцільні понти”. Ну справді, для чого викидати суму, яку можна було витратити на оплату комунальних платежів протягом місяця, всього за одну ніч, хай і в якихось крутих апартаментах?

Це якби ще ми жили з батьками і захотіли усамітнитися, проте, як я знала, у Олега була своя квартира, в якій він саме перед весіллям нарешті закінчив ремонт, і куди я мала переселитися з сином наступного дня. Тієї квартири я досі в очі не бачила ( була тільки на орендованій, яку Олег винаймав, поки у його власній тривали ремонтні роботи). 

Але я вже звикла, що сперечатися з Олегом немає сенсу. Він м’яко та коректно завжди наполягав на своєму і був справжнім дипломатом у вмінні переконувати. Тому ми й опинилися у цьому готелі. 

Коли лімузин зупинився на яскраво освітленому майданчику, прикрашеному новорічними гірляндами та штучними ялинками, а запобігливий швейцар відчинив переді мною дверцята і я, підібравши поли довгої сукні, вийшла назовні та вдихнула свіже морозне повітря,  то на мить відчула себе героїнею якогось американського фільму.

“Як добре жити на світі!” — подумалось мені.

Трохи захмелівший Олег розплатився з водієм, обійняв мене за плечі, і ми піднялися на ґанок готелю, де знову швейцар притримав перед нами важкі дубові двері з бронзовою ручкою у вигляді голови орла.

У холлі до нас відразу підійшла усміхнена молода адміністраторка, привітала  з одруженням та піднесла ключ від “президентського” номера, а така сама усміхнена покоївка у короткій синій сукні провела нас до номеру, показала, де що знаходиться та побажала “приємного відпочинку”.

Апартаменти були дійсно шикарні. З невеликого передпокою  двері вели у вітальню, де одна із стін була повністю скляною, і перед нами розкинулося нічне місто, що сяяло різнобарвними вогнями. Адже тільки що настав Новий рік, і люди не спали, а продовжували хто сидіти вдома за столом з різноманітними наїдками і напоями, а хто —  розважався на свіжому повітрі, пускаючи феєрверки та пританцьовуючи під музику, що лунала з головної площі міста. Йшов невеликий сніжок, усе навколо  було таким ошатним, і від келиха шампанського, який я випила, коли президент вітав українців зі святом, у мене легенько паморочилось в голові. На якусь мить здалося, що увесь світ зараз святкує не настання Нового 2003 року, а наше з Олегом одруження.

Я сказала йому про це, а він усміхнувся, підвів мене до вікна і сказав:

 — Дивися на це місто, скоро воно буде біля твоїх ніг! 

 — З якого дива? — відповіла я — Я нічого з себе не представляю, навіть інститут не закінчила…

 — Ти — моя дружина, а це багато значить! — запевнив він, причому язик у нього вже трохи заплітався.  — Ось побачиш, нас із тобою знатимуть у всьому світі. Так і будуть казати — “Он стоять художник Річинський та його Муза”! Ти куди хотіла б поїхати спершу, до якої країни?

 — Я не знаю, — знітилася я. — Все одно Ярик ще дуже малий, щоб залишати його надовго…

 — То візьмемо його з собою, — щедро махнув рукою Олег. — Хай дитина змалечку звикає до краси. Поїдемо до Парижу! Хочеш побачити Париж?

 — Це було б круто! — відповіла я. 

 — А зараз давай відпочивати. Ти перша в душ?

 — Як хочеш, мені все одно, — відповіла я.

 — Тоді йди, а я тут все підготую, — і він підморгнув мені, киваючи на відчинені двері до спальні, більшу частину якої займало величезне ліжко під кремовим атласним покривалом. 

Переступивши поріг просторої ванної кімнати, де було навіть джакузі, я мимоволі спинилася, побачивши своє відображення у дзеркалі на протилежній від дверей стіні. Яскраве світло люмінесцентних ламп підсилило мою блідість, і я здалася собі схожою на привида. Тоненька перелякана примара у білій сукні та фаті, що каскадом спадала із вкладеного в високу зачіску каштанового волосся. 

Я раптом усвідомила, що все це не жарт, і мені зараз доведеться роздягнутися і лягти в ліжко з чоловіком, якого я зовсім не знала.

Це дивно звучить, правда?  Ви можете сказати: “Яка дурепа —  вийшла заміж, а потім виявилося, що не знає власного чоловіка!”

Насправді за ці чотири місяці я встигла багато про нього дізнатися. Олег часто розповідав про своє дитинство, доросле життя, про роботу. Я знала його звички, уподобання, встигла засвоїти, що він любить у побуті та спілкуванні, а чого терпіти не може.

Однак інтимних стосунків досі між нами не було. Навіть натяку на них. Хіба що дружні поцілунки у щічку.

“Може, він імпотент? — думала я, поспішно звільняючись від сукні і відводячи погляд від дзеркала — чомусь не хотілося розглядати себе. — Раптом у нього була якась психологічна травма, і тепер він не може займатися сексом?”

Я відкрила кран, і з душу полилася тепла вода. Стала під її струмені, відчуваючи  водночас страх і розгубленість. Мені захотілося наслідувати приклад кіношної   героїні Джулії Робертс, котра, не довго думаючи, втекла з власного весілля.

Лише за невеликим винятком —  я хотіла б утекти не з церемонії одруження, а від виконання подружнього обов’язку. Мене раптом аж трусити почало, ніби від холоду, хоча в кімнаті було тепло, і вода, яка лилася на мене з душу, зробилася гарячою, аж обпікала тіло. 

Проте безкінечно сидіти у ванній кімнаті було неможливо. І я витерлася білим пухнастим рушником, одягнула такий же м'якенький білосніжний халат, розчесала волосся та, зітхнувши, вийшла назовні.

Заходила до спальні, внутрішньо напружившись, приготувавшись до того, що Олег зараз почне поводитися зі мною, як колись Мельник.

"Нічого, потерплю, — подумала я. — А там буде видно..."

Але коли я відчинила двері, то в приглушеному світлі нічника побачила, що мій чоловік солодко спить, розкинувши руки і ледь похропуючи. Мабуть, він все-таки забагато випив.