Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

Я виходила заміж якраз на Новий рік, 31 грудня. Це була ідея Олега. Він вирішив, що таким чином свято запам’ятається і нам, і нашим рідним та друзям. 

Чотири місяці, що минули від тієї миті, як я відповіла “так” на його пропозицію, до дня, коли ми урочисто вийшли з білого лімузина на ґанок Палацу урочистих подій, проминули для мене, немов у тумані. Зараз я навіть не можу пригадати, що я тоді робила, з ким розмовляла, про що думала. 

Лише пригадую емоції, які мене переповнювали — хвилювання і легка недовіра. Неначе я увесь час очікувала, що прокинуся вранці — і зрозумію, що й освідчення, і підготовка до весілля — усе це був лише сон.

Але ж ні! От я стояла перед поважною тітонькою з високою зачіскою, у бордовій оксамитовій сукні і з гучним голосом, яка перед усіма присутніми на церемонії оголосила нас із Олегом чоловіком та дружиною. Тепер я носила прізвище Річинська, і написала його тремтячою рукою в документі, який подала мені працівниця РАГСу. 

Я переглядаю зараз світлини з тієї церемонії. Ось наречений — солідний, впевнений у собі чоловік в дорогому чорному костюмі. Він тоді несподівано для всіх узяв і виграв той міжнародний конкурс, а мій з Яриком портрет у нього купив якийсь французький колекціонер за великі гроші.  Він тоді ще сказав мені: “Ось бачиш, я так і знав, що ти принесеш мені удачу!”

Взагалі, його справи якось різко пішли угору, ім’я нового модного художника Олега Річинського було на устах в усіх цінителів мистецтва, його запрошували на радіоефіри та телепередачі,  Олегові картини продавалися, немов гарячі пиріжки… Тож не дивно, що на цьому фото він має гордовитий вигляд — немов справжній господар життя.

А я, навпаки, стою поруч із ним, як бідна родичка — і не через вбрання, з ним усе було гаразд. Білосніжну  сукню, оздоблену мереживом,  Олег купив у дорогому салоні, а до неї — чудову білу шубку та комплект прикрас з натуральними перлами. На цьому фото я схожа на Одрі Хепберн, навіть зачіска така сама. 

Але посміхаюся не щасливо і впевнено, як то належало б нареченій, а, навпаки, зніяковіло і з легким сумом. Мабуть, це через те, що вранці до мене зателефонувала  тітка, мамина сестра, яка жила в Росії і приїхати на весілля не змогла, але вирішила привітати племінницю. І вона, через свою надмірну цікавість, почала розпитувати, у чому я буду одягнена на весіллі.

Коли я відповіла, що в білій сукні, тітка здивувалася так, немов я сказала щось непристойне.

 — Тільки не говори, що ти ще й фату начепиш! — вигукнула вона з апломбом.

У моїй шафі якраз висіла новенька дуже красива і ніжна фата, що ідеально пасувала до сукні. Її теж придбав Олег.

 — А що не так з фатою? — здивувалася я. 

 — Аліно, ти мене дивуєш! Але нехай, ти ще дуже молода, а твоя мати чим думала? Хіба годиться дівчині з дитиною йти заміж у білому, та ще й фату одягати? З тебе ж усі люди будуть сміятися! 

Мені стало так образливо, що я пробурмотіла якісь слова подяки і поклала слухавку,, пославшись на невідкладні справи. І хоч та розмова швидко закінчилась, на душі в мене було неспокійно. Я спробувала заїкнутися маминій знайомій-перукарці, яка вкладала мені волосся, що, може, краще б без фати, але вона порадила не слухати дурних балачок.

 — Хто тобі таке сказав? Тітка? Та вона заздрить! У самої донька заміж за алкашем, який її б’є і все з дому пропиває. А ти виходиш заміж за хорошого чоловіка, і сама гарна, порядна дівчина. Плюй у очі всім, хто про тебе дурниці говоритиме! 

В очі, я, звісно, нікому не плювала, та й не чула ні від кого критики на адресу свого вбрання, навпаки, запрошені на свято дівчата та жінки висловлювали захоплення красою моєї сукні, а ще я ловила на собі зацікавлені погляди незнайомих чоловіків — гостей з боку нареченого.

Його батьки, як він пояснив, померли, а більше близьких родичів у мого нареченого не було, тому на весілля він запросив з родичів лише двоюрідного брата з родиною, а решта його гостей були друзями та колегами-живописцями. 

Коли ми вже святкували в ресторані, справжній фурор викликав Ярославчик, якого винесла моя мама, щоб показати гостям. Він був одягнутий  у костюмчик Санта-Клауса, і всі навперебій хотіли потримати його на руках та сфотографуватися з малюком. Від такої уваги він розгубився і почав плакати. Тоді я взяла його на руки — і він одразу затих. 

Мама привезла дитину не просто так, а щоб я погодувала сина. Тому я забрала Ярика до маленької кімнатки, що знаходилася поруч з основним залом ресторану, і на деякий час з ним там усамітнилася.

А вже коли зібралася виходити, випадково почула розмову двох  чоловіків, котрі для чогось зупинилися в коридорі, прямо поруч із дверима моєї кімнати. 

 — Можу побитися об заклад, що наш Олежик і є батьком дитини, — сказав один із гостей. — Ти бачив, малий — прямо його копія?

 — Все може бути, — меланхолійно відповів його співрозмовник. — Але чому він так довго приховував, що має дівчину і вони навіть дитину встигли зробити?

 — На те є свої причини, — відказав перший чоловік. — Та ти й сам, мабуть, здогадуєшся..

 — Боявся, що Стас розгнівається?

 — Зриш у корінь! — і обоє зареготали, але побачивши, що двері відчинилися, і звідти з’явилася я з дитиною на руках, відразу стихли і солодко мені усміхнулися. 

Я поверталася до зали геть спантеличена, і вирішила, коли ми з Олегом, нарешті, залишимося наодинці, розпитати його, що могли значити ці дивні слова його товаришів...