Читати книгу - "Острови шторму та смутку. Гадюка"

— Я прийшла сюди не для того, щоб голосувати! — я майже кричу — моєму розчаруванню немає меж. — Я прошу вас допомогти, а не заважати!

Торін зітхає.

— Ми збираємо раду не задля пустих балачок, — сумно каже він. — Мій батько править, все міцніше стискаючи свого залізного кулака, приймає квапливі рішення, і поглянь, куди це все нас привело. Я не збираюся ступати на ті самі граблі. Тому ми голосуємо!

Так, ми голосуємо. І я програю. Вирішено, що ми чекаємо на Бронна, а тоді пускаємося в місиво із найбільш в’юнким кораблем на океанських просторах.

— Ви робите жахливу помилку! — та моє попередження не долітає до цих глухих; рада уже покидає печеру.

Торін намагається мене заспокоїти, але я відштовхую його руки і йду геть похмура, як негода. Скільки смертей ми щойно присудили?

Ґрейс знаходить мене у медичній кімнаті; я перетираю корінь здоров’я із таким шаленством, що він перетворюється на порох.

— Що ти робитимеш? — питає вона, сідаючи на купу мішків.

— А що я можу вдіяти? Мені потрібна допомога, Ґрейс! Ми удвох не знищимо «Діву».

Вона зблискує жорстоким усміхом.

— Чому ж, ще й як би впоралися!

Я відкладаю вбік товкач та ступку, заливаючись сміхом від цього жахіття, бо інакше мені доведеться залитися слізьми.

— Він готуватиме наступний удар! — я відчуваю саму безнадію.

— Я знаю!

Так, Ґрейс усе розуміє…

Лиш наївні радники не відають, хто такий мій батько.

Якийсь час ми сидимо мовчки, обидві занурені в темні думи. Врешті я порушую тишу.

— Розкажи мені про Західні Острови, — навмисно змінюю тему, не бажаю пережовувати те, що чекає нас у майбутньому. — Вони дійсно такі жахливі, як про них розповідають?

Ґрейс посміхається, і ця посмішка означає: «Я знаю, що поволі перемагаю тебе. Ти мені таки повіриш!»

— Я не знаю.

Я насуплююся.

— Але ж ти казала мені, що ти — Західнячка.

— Так, казала, і я справді із Заходу. Річ у тім, що нас із братом у ранньому дитинстві забрали від батьків й перевезли на Схід — на Цілинний Острів, де нас тренував дуже поважний Хранитель Родоводу.

Якось забагато інформації за раз.

— У тебе є брат?

— Близнюк. Його звати Яке. Вже багато років від нього ні слуху ні духу.

Я вперлася поглядом у свою подругу, усвідомивши, як направду мало її знаю. Чи про всі жертви, що їй довелося принести на вівтар мети.

— Чи решта західників теж таємно живуть на Сході?

— Так! Тільки я не знаю, скільки. Нам повідали зовсім небагато. Чоловіка, що виростив і тренував нас, звати Ібнер. Він мій дядечко. З нами жило ще четверо дітей — мої кузени. Ми почали вчитися битися, щойно зробили свої перші кроки. Щодо своїх обов’язків Хранителі вельми відповідальні.

— Але чому саме Східні Острови? Хіба не краще було б залишитися вдома? І чому батьки не поїхали з тобою?

— Гадаю, ось відповідь на твоє запитання: Захід був небезпечним місцем. Тож мої батьки вирішили відіслати нас, тим часом продовживши пошуки твоєї матері.

Від слова «мати» в мене всередині щось здригається. Та я відкидаю це відчуття, бо маю зосередитися на її історії, а не своїй.

— Що трапилося із Яксом?

— Він повернувся на Західні Острови, оскільки більшість вірила, що загублену принцесу можна знайти саме там. Але я обрала інший шлях, щоб розширити наші горизонти, — вона замовкає і витягує зі свого манжета нитку, що стирчить. Потім додає: — Роками я думала-гадала, чи варто відшукати Якса, розповісти йому про тебе.

Мене збиває з пантелику її безпристрасність.

— Однак ти навіть не знаєш, звідки почати пошуки.

Це було б диво, якби вона таки знайшла свого брата.

— Ясна річ, якби я спробувала, то б напевне придумала б, як вийти з ним на зв’язок. Та справа в іншому, — вона дивиться мені у вічі, — я просто боюся того, що вони можуть зробити, якщо дізнаються.

Я знову відчуваю невблаганність долі.

— Ти про що?

— Мені здається, що вони спробують посадити тебе на трон. Незалежно від твого бажання. І що я напевне знаю про Західні Острови, це те, що там панує беззаконня та чигає небезпека.

Я не сумніваюся у правдивості оповідок про дику магію цих земель, а ще зовсім не вважаю за дурість боятися західних вод.

Я пригадую ночі, коли Ґрейс розповідала мені казки про магію, й усвідомлюю, що все це правда. Вона переказувала мені свою історію. Та все одно я відчуваю, як мене охоплює радість. Допоки не згадую один тривожний момент з її оповідок:

— Але ж ти не думаєш, що океанські хижаки справді існують?

Вона знизує плечима.

— Легенди завжди виростають з фактів.

— Але жодна душа не бачила цих хижаків.

— Можливо, в минулому… Всі історії передаються з покоління в покоління. Звідкись вони таки беруть свій початок. Мене всього цього навчили в дитинстві. Правду кажучи… — вона замовкає, її запал раптом зникає.

— Що? Продовжуй!

— Ну, за легендою хижаки зникли з океанів саме тоді, коли вбили Західну Королівську родину. Дехто вірить, що вони повернуться, щойно відновиться корона.

Ґрейс сама серйозність, тому я не пирскаю сміхом винятково з поваги до неї.

— Ось і вагома причина, чому мені не варто сідати на трон. Тварюкам, що видихають збіса отруйну воду, яка розчиняє плоть, краще залишатися на глибинах, тобто — в легендах.

Я уявляю цих істот і не зважаю на пришвидшене серцебиття. Мене охоплює химерне почуття — бажання, щоб вони таки з’явилися. Ґрейс посміхається мені у відповідь.

— Такого майбутнього я би й ворогу не побажала. Тож якщо ти не певна, чи справді цього хочеш, тримай рот на замку.

— Але ж Торін знає.

— Не думаю, що він тебе зрадить.

Чим більше вона говорить про Західні Острови, тим більше я бентежусь. Ловлю себе на думці, що справді вірю їй. Глибоко в душі я прийняла можливість, що мій батько покохав жінку, не відаючи про її походження — і мимовільно продовжив лінію Західної Королівської родини. Та це все настільки неймовірно, що я почуваюся божевільною, намагаючись це усвідомити. Але ж як мене ваблять Західні води! І ця хвиля збудження від однієї лиш згадки про океанських хижаків… Якщо Ґрейс таки права, картинка складається.

Я дістаю з кишені компас, який вона мені подарувала. Я завжди ношу його з собою — заспокоююсь, проводячи пальцями по черепашках.

— Він із Західних Островів… Так?

Ґрейс сумно посміхається, однак бачу — їй приємно, що я про це здогадалася.

— Так! Це один із небагатьох артефактів,