Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вітольду сподобалася така покірність і він подумав, що чим частіше вона так говоритиме, тим швидше він забуде Альбіну. Або, як тепер він називав її — «Третю симфонію Бетховена». Він не знав, чи є така симфонія у Бетховена, але чув, що в того в музиці є щось пов’язане з цифрами.
Полл Вільямс, одягнений у світлі джинсові шорти і такого ж кольору шерстяну безрукавку, босоніж завантажував великі холодильні установки бляшанками з пивом, мінеральною і солодкою водою. Два помічники, видно, з охорони президента, і одна кельнерша чи буфетниця подавали капітану з ресторанного візочка засмаглі темнобрунатні пироги, білу і червону тонко нарізану королівську рибу, такого ж кольору — балики, рулети з м’яса, французький хліб з курагою, родзинками, горішками і ще якимись пахучими тропічними приправами. Окремо йшли фрукти, овочі, соки, червоне вино, коньяки, шампанське, кетчупи і море тарілочок, склянок одноразового використання.
— А це для чого? — поцікавився у Вільямса Миронович.
— Той у відповідь тільки знизав плечима. Мовляв, моє діло маленьке. Я не кок, я капітан. Моя справа — капітанський місток і штурвал.
— А хіба у нас, на яхті, немає кришталевих бокалів, келихів, чарочок?
— Є, — відповів Полл найкоротшим словом, що він запам’ятав з української, хоча сам окрім рідної англійської, розмовляв більш менш пристойно російською, оскільки російською розмовляло переважно і все оточення українського президента.
— Я хочу побувати на яхті, — якось по-дитячому промовила Роксана. — Я ніколи не плавала на яхті.
Капітан Вільямс зрозумів бажання Роксани, натис на якусь блискучу кнопку на кормі яхти і майже до її чарівних ніг виповз дерев’яний трап з ледь помітними сходинками. Босоногий Полл швиденько пробіг по ньому, тягнучи за собою товсту вірьовку чорного, як вуж, кольору і прив’язав її до стойки над дерев’яним трапом. Роксана зрозуміла — це був своєрідний мотузяний поручень. Вона правою рукою взялася за нього і, підтримана ззаду Вільямсом, легенько почала, ойкаючи при кожному кроці і кокетуючи, підніматися на корму. Коли опинилася на білому блискучому судні, щаслива і життєрадісна буквально впала на один із двох білих поручнів столика і простягла руки до Вітольда. Він, не поспішаючи, піднявся і опустився в одне з крісел, обличчям до головної каюти. Полуденно-ледачкуватий, зморений від денної спеки і трохи солоний вітерець, добре настояний на чорноморських водоростях, обволік Роксанину паризьку весільну сукню «від кутюр — високої моди», ніби на зуб випробовуючи її якість, а заодно й вартість, задовольнившись, полетів у бік Туреччини, мов збирався повідомити відпочиваючих у районі Анталії, що до них, за його даними, припливе весільна закохана парочка на президентській яхті класу «Принцес» — «Королева Анна».
— Тепер я хочу до каюти, — Роксана простягла свою гарну з надзвичайними довгими і круглими пальчиками руку Вітольду через стіл і потягла його в кают-компанію. Великі вікна з обох боків салону давали можливість бачити море обабіч яхти, яка ось-ось мала вилетіти на поверхні синіх аж темних вод чомусь Чорного моря, залишаючи за собою сріблястий слід, податися у бік ще мало знайомої, хоч і такої близької Європи.
Маршрут медового місяця було розписано заздалегідь і — детально. Розписували його удвох з Роксаною. Інколи телефонували голові комітету з туризму з дивним прізвищем Вибух, якого позаочі чиновники між собою називали «нетонучим поплавком широкого профілю». Пан Вибух готовий був, здавалося, виповзти з телефонної трубки у самісіньку вітальню, аби тільки догодити пану Мироновичу, як він постійно і прислужливо звертався до Вітольда:
— Раджу Мальорку, пане Мироновичу. Фірма «Україна і світ» радить Єгипет, пане Мироновичу. На думку фірми «Гамалія» найкраще — «Дубровнік», пане Мироновичу...
Мироновича дратувало таке підкреслено солодкувате звертання, і він холодно дякував і знову роздивлявся географічну мапу, торкаючись близько волосся Роксани.
Коли маршрут остаточно було розписано, Миронович зв’язався по урядовому зв’язку з українськими повпредами. Посли додатково мали отримати ще й по дипломатичній пошті інформацію про конкретні пункти зупинки і час прибуття в той чи інший порт «Королеви Анни». Українські представники, чи як їх ще називали між собою чиновники — повпреди, мали честь зустрічати «молодят» в портах тих країн, де вони репрезентували державу і показувати все найкраще з того, чим могли похвалитися ті чи інші міста і порти.
— Господи, яка я щаслива, Вітольде! Яка я щаслива! — повторювала раз за разом Роксана, легенько погойдуючись на палубі яхти. — Я цілими днями і ночами дякую Господу Богу й своїй передачі «Аудієнція», що вони дали можливість нам познайомитися.
Він дивився на безмежно щасливу красуню, що тепер повністю належала йому, і сам собі казав: «А вона таки мене перехитрила. Я спочатку домагався її, хотів її. Здається, і в думці не мав з нею одружуватися. Як же воно вийшло так, що я опинився в її полоні? Здається, і незчувся, коли раптом, несподівано, у такому шаленому темпі я, одружений чоловік, потрапив удруге під вінець, тільки тому, що цього захотіла вона».
— Мій Колумб мріє? — вона пригорнулася до нього і вже звично стисла його тіло рукою. Він не заперечував. Він любив цей розв’язний, легковажний жест. Йому це подобалося. Він сам собі в цьому зізнавався і хотів, щоб вона частіше повторювала ті рухи. Чому саме, він і сам не знав. Але це йому й справді подобалося, і чи не найбільше з усього того, що робила вона перед тим. Може, подобалося тому, що саме так колись, ще в студентські роки, його так ніжно і несподівано схопила студентка з юрфаку Щедрота і щось йому сказала. Він уже не пригадує, що саме. Але пригадує, що щось дуже і дуже приємне. Цього він хотів завжди і всюди, і від усіх жінок, з якими мав справу. Але цього ніколи не робила Альбіна. Він їй якось навіть натякнув. Всього лише раз, і вона, як він тоді висловився, «відбрила» його бажання назавжди. Одним, здається, словом. Ні — кількома словами і одним коротким вигуком: «Фу! Як це вульгарно!»
Зате в ліжку Альбіна не думала ні про вульгарність, ні про етику, ні про мораль і все те, що в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз», після закриття браузера.