Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

Анатолій не помилився — сусіди вже повернулися з відпочинку. Подружжя вийшло з двору, і слідчий показав їм своє посвідчення.

— Нам сусід переказував, що приходили з поліції, — почала жінка.

— То чому ж не зателефонували? Я залишав свій номер, — запитав Анатолій.

— Ми нічого кримінального не вчинили, закон не порушували, — невдоволено пробурчав чоловік. — То що ви хотіли?

— Мене цікавить особа загиблої жінки, вашої сусідки.

— Хочете сказати, що то ми її вбили?! — ураз закричала жінка. — То заарештуйте нас!

— Зачекай, не кип’ятися! — зупинив її чоловік. — Питайте, що треба.

— Ви з нею спілкувалися по-сусідськи? — поцікавився Анатолій.

— Іноді. Вона тут недовго прожила, малоговірка, інколи просила дещо допомогти.

— Про себе щось розповідала?

— Тільки те, що сина втратила й залишилася сама на цьому світі, — уже нормальним тоном озвалася жінка. — Із весни їздила на дачу, щось там садила, бо на ділянці лише будинок, сарайчик і подвір’я, а місця, щоб якусь зелень виростити, немає. До речі, напередодні вбивства вона звечора вирушила на дачу.

— Тобто вона загинула вранці наступного дня, коли поверталася з дачі? — уточнив Анатолій.

— Мабуть, так.

— Не скажете, де саме була її дача?

Жінка адресу не знала, але описала район. Анатолій зрозумів, що дача розташовувалася приблизно там, де й дача Єлизавети Сироватки.

— Стає цікаво, — подумав слідчий і запитав, чи не помічали ще чогось незвичного за сусідкою.

— Ніби ні, — відповіла жінка. — Може, це неважливо, але я була свідком двох нападів епілепсії. Злякалася, але згадала, що треба в такому разі робити, то й допомогла жінці.

— Дякую вам, — сказав Анатолій, про всяк випадок лишаючи візитівку.

Дорогою до відділку він не втримався і проїхав повз садибу Тамари. Чоловік поглянув на будинок, і в грудях стало боляче.

Розділ 65

Слава зателефонував Тамарі наступного ранку. На той час жінка вже встигла забрати черговий букет квітів і поставила їх у відро з водою. Чоловік запитав у Тамари, чи можна десь у їхньому місті взяти напрокат туристичне спорядження.

— Ні, такої послуги не передбачено, — відповіла йому Тамара, — але у нас удома дещо лишилося. Якщо хочете, то приїжджайте, Славо, може, щось знайдете. Ми з Марком іноді вибиралися на природу з ночівлею.

— Найважливіше, чи маєте ви намет?

— Маю, але не знаю, в якому він стані. — Жінка пояснила, що хлопці брали його кілька разів у похід.

Тамарі ще треба було поприбирати в літній кухні. Труднощі полягали в тому, що там зберігалося все те, що й викинути жаль і використовується раз на кілька років. Жінка була рішуче налаштована позбутися зайвого й уже наготувала мішки для сміття.

«Не забути б замінити газету в шафці із сімейними альбомами», — згадала вона.

Окрім альбому зі світлинами, в тій самій шухляді лежала каблучка та десять її листів до Марка. Тамара завжди замикала шухляду на ключ, що лежав у нижній шухляді шафи. Жінка зайшла на літню кухню, покинувши двері відчиненими. За звичкою вона сягнула рукою по ключ, помацала всередині, але нічого не виявила. Тамара стривожилася та висунула шухляду до кінця — ключ був там, але не на звичному місці: жінка завжди клала його в щілинку з краю ящика, аби діти не помітили. Вона напружила пам’ять і пригадала, що востаннє діставала альбом, аби подивитися світлини разом зі Славою. Чоловік міг бачити, куди вона ховала ключ, але не міг дістатися сюди через Барса, який ночує у дворі. Тамара розгубилася та налякалася.

«Привид, чи що, тут буває?» — подумала жінка.

Їй стало страшно у приміщенні самій, і вона вийшла надвір. Барс спокійно лежав неподалік, дрімаючи на сонці. Тамара зачинила двері, хоча мала намір до приходу Слави знайти там намет і встигнути поглянути на фотографії дорогих людей. У розпачі вона подалася в садок, до своїх улюблених квітів, які її завжди заспокоювали, навіювали мрійливий і навіть романтичний настрій. Їй подобалося там відпочивати, милуватися ними, розмовляти, як із живими істотами. Але зараз Тамару навіть лілії не радували. Вона не розуміла, що відбувається, хто ходить біля неї та навіщо намагається вивести її з рівноваги. Від думок і хвилювання в жінки розболілася голова, і вона пішла до будинку по пігулку.

«Невже я божеволію, і все це мої фантазії? — пронизала її раптом здогадка. — Не може собака просто так когось пускати у двір, і ніхто не знає, де я ховаю ключ від шухляди. Отже, я сама вночі виходжу з будинку, щось роблю, а на ранок нічого не пам’ятаю?»

Тамара лягла на диван і заплющила очі. Голова тріщала, мов перестиглий кавун, але жінка спромоглася зробити висновок, що стала сновидою: ходить ночами та сама собі носить квіти.

«Якщо це так, то де я їх беру посеред ночі? — зринуло у свідомості нове запитання. — Припустімо, що одного разу я їх наламала в садку (уранці й справді було видно зламані стебла), а інші рази де?»

Попри головний біль, Тамара напружувала пам’ять, силкуючись згадати, де могла брати лілії.

«До обіду їх можна купити на ринку, а ввечері десь на вулиці, під магазинами, — міркувала вона. — Жіночки привозять квіти з дач і продають тим, хто поспішає на побачення, або йде з роботи та не проти прихопити собі букетик. Зараз сезон цвітіння лілій, тож їх можна придбати чи не на кожному розі вулиці. Тобто я не лише сновида, а ще й людина із частковою втратою пам’яті? Удень не знати де купую квіти, щоб уночі принести їх собі, а зранку ламати голову над питанням, хто це зробив?»

Від таких висновків Тамарина голова почала боліти ще більше. Вона схопилася за неї руками, щосили стиснула — трохи полегшало. Не встиг стишитися біль, як загавкав собака, і їй довелося підводитися. Роблячи над собою неймовірні зусилля, Тамара зачинила Барса у вольєрі та відімкнула хвіртку.

— Доброго дня, — привіталася до Слави, удаючи, що почувається добре. Вона навіть спромоглася зобразити на