Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Мирослав рано перестав мріяти, що у двері дитячого будинку увійде його мати.

Або тато зі словами: «Мій синочок».

Можливо, в дитинстві він і дозволяв собі слабкості, уявляючи возз'єднання, але принаймні раніше за інших зрозумів, що батьки, що кинули дітей, не поверталися.

Вихователі брехали про такі зустрічі з кимось іншим, аби діти не робили дурниць у темних кутках, не карали себе, не вбивали собі в голову, що вони якісь не такі, тому від них і відмовилися батьки.

Мирослава теж питали про це.

Він сказав, що ні в чому винним себе не вважав.

Батьки покинули його до того, як дізналися, ким він був.

Так він і жив із думкою, що з біологічними батьками нічим не пов'язаний. У нього навіть ображатись на маму з татом не виходило, бо за цими словами не було жодних людських образів.

Навіть невиразних.

Деякі діти чи справді пам'ятали, чи вигадували прототипи батьків.

Хтось стверджував, що в його матері довге волосся, хтось доводив, що його батько дуже високий. Мирослав такі розмови оминав, нічого не знав, нічого не пам'ятав і не збирався вигадувати.

До чотирнадцяти років він цілком справлявся і без батьків. Але чомусь його батько про нього не забув.

Мирослав так чітко згадував їхню зустріч, ніби тільки вчора вихователька покликала його з собою, взяла за руку, хоча Мирослав не особливо любив дотики чужинців, і повела до засніженого двору, до чорного авто з тонованим склом.

– До кого ви ведете мене? – спитав Мирослав.

Вихователька обпекла руку, тож випромінювала лише роздратування.

– Альона Степанівна хіба не пояснила?

Мирослав прослухав, що там говорила Альона Степанівна і був не в захваті від перспективи говорити з кимось.

Ну і він справді злякався, коли його посадили на пасажирське сидіння явно крутої тачки, за кермом якої сидів чоловік у шарфі та окулярах-авіаторах. Тоді Мирослав так і не зрозумів, чому незнайомець серед зими одягнувся настільки безглуздо, пізніше усвідомив, що батько хотів залишитися інкогніто.

– Його ім’я Олександр Миколайович Зотов, – обернувся Мирослав до Богдана.

В теперішньому.

– Он-як?

– Він не особливо церемонився зі мною, сказав, що я маю послухати його уважно і зробити вибір, поїхати з ним або залишитися в сраному дитячому будинку назавжди, його слова, – посміхнувся він.

Богдан застиг.

Хоча він розумів, у чому полягала величезна таємниця Мирослава Фетісова. Його справжнє прізвище – Зотов. Мирослав Олександрович Зотов, якщо повністю.

В процесі його зачаття взяв участь найвідоміший кримінальний авторитет країни. Ворогів у нього було стільки, що – якщо вірити місцевим казочкам – для їхнього відстеження та усунення Зотов найняв цілу сотню працівників.

Були ще міфи, наче він спав із пістолетом під подушкою, а у своєму особняку створив сигналізацію, яка впорскувала якийсь задушливий газ на тих, хто наважився вторгнутися до його приватних володінь у столиці.

– Він сказав, що може захистити від своїх ворогів, зробити спадкоємцем або залишити там, у дитячому будинку, невпізнанним і у цілковитій безпеці.

– Чому ти вибрав залишитись?

Мирослав глянув на Богдана обурено.

Серйозно не розуміє?

– Мені було чотирнадцять років, чотирнадцять, окей? І тут приходить якийсь чувак із пістолетом у кобурі й заявляє, що мене можуть захотіти пристрелити лише через те, що я його син. Хоча я… – змахнув він руками, підводячись на ноги. – Я його навіть не знав, тобто… Я дивився на нього і відчував лише страх. Жах через те, в чому він був замішаний. Я не хотів ставати частиною його світу, не так швидко, а він не запропонував альтернатив. Я повинен був поїхати з ним або вже ніколи про нього не згадувати.

– Зотов, ну треба ж… – прошепотів Богдан.

Мирослав простежив за його рухом, думаючи, що багато віддав би за те, щоб проникнути в його голову. Ну гаразд, хоча б одним оком підглянути, що ж у ній коїлося. Про що думав Богдан зараз?

Можливо, вважав його ідіотом, що не погодився в минулому на шикарне життя десь у Києві під крилом в одного з найвпливовіших людей країни. Подумаєш, броньовані автомобілі та охоронці за спиною, зате люди бачать, як високо ти піднявся та яким збіса впливовим став.

Ну, хоч би зовні Богдан був спокійний.

Мирослав підійшов до Богдана, вдруге за вечір опинився в його обіймах.

Одну руку Богдан поклав Мирославу на спину, а другою погладжував волосся. Мирослав ще не розумів, що це означало. Богдан його жалів або підтримував? Першим Мирослав готовий був знехтувати, а від другого ні за що не відмовиться.

Стільки разів за останні тижні він відчував панічні напади…

Напевно, Богдан побачив, що Мирослав тремтів, тому і запропонував прийняти ванну. Провів у простору кімнату з мармуровим оздобленням та керамічною плиткою на рівні очей. Мирослав подивився на полиці поруч із дзеркалом і посміхнувся – тримачі, склянки, дозатори, бритви, леза заповнили усе.

Потім вода нарешті прогнала мороз, що осів на шкірі, спогади з минулого та липкий страх. Бо Мирослава все це не те, що не цікавило зовсім, його це лякало. Люди, здатні на все, влада, жорстокість.

Він прагнув нормального життя без смертельних ворогів, але зберегти таємницю йому таки не вдалося. Білецький дізнався про його батька, про зв'язок із Зотовим. Він не полінувався яскраво описати, що буде зі спадкоємцем Зотова, який тиняється без охорони в якійсь дірі, якщо всім його недоброзичливцям про це стане відомо. Якщо його батько бодай слова підбирав, мовляв, «небезпечно тобі, Мирославе, розповідати про наш генетичний зв’язок», то Білецький, звісно, вивалив купу погроз.

Ось як йому доводилося розплачуватись за знання лише однієї людини.

І якщо Богдан збирався звинувачувати його, називати потайним або ображатись, наприклад, то до біса. До біса його.

Не так це легко – довіритися.